Кубанське Українство: Історія, Русифікація та Шлях до Відродження
- Євген Бурсанідіс-Седлецький
- Mar 15
- 13 min read
Історія кубанського українства і присутність українців в регіоні нараховує багато століть. Перш за усе, історія Кубані є яскравим прикладом історичного панування однієї культури, яка гине в умовах відсутності ясної стратегії розвитку української нації і інформаційної підтримки з боку alma mater. Цей приклад дуже трагічний і, нажаль, типовий для українства етнічних українських територій, які після розпаду СРСР опинилися за межами української держави - Ростовщини, Слобожанщини, Брянщини, Зеленого, Сірого, Жовтого клинів, і уже зазначеної історичної території Малинового Клина.
Практика показує, що вакуум, який створюється в випадку, якщо українська культура, мова, звичаї, ментальність не отримує достатнього рівня підтримки від українського населення в боротьбі за своє місце під сонцем, а впливу зовні нема в необхідній мірі, то тоді цей вакуум моментально заповнюється московською культурою, наративами, мовою і т.д.
Приблизно 100 років тому на Кубані проживало більш ніж 50 відсотків українського населення, і це тільки ті, хто визначав себе як українець. А зважаючи на те, що повзуча русифікація вже тоді йшла "на повну", разом з тими 50-ма відсотками, були і ті хто, будучи українцями, в графі "національність" писали "росіянин", то по факту частина українців в загальному складі населення Кубані була ще більше.
Друге і головне, те, що, випереджаючи головний висновок статті, що, якою сильною і глибокою не була би ступінь русифікації, практика показує, що українство є здатним відродитися за сприятливих умов в другому поколінні, як мінімум, і завдяки наполегливій і планомірной роботі в цьому напрямку, українство відроджується, і становиться ще сильніше, чим було. Таким є приклад Сходу Великої України, який не в меншій мірі зазнав русифікації, але зараз масово повертається до рідної культури. Як розвивалась історія кубанського українства? Як вийшло так, що нація яка перевищувала кількісно половину населення краю і була настільки близько створення своєї власної держави, зараз знаходиться в жалюгідному стані "хохла", ручної болонки московського режиму? Як сталося так, що українці регіону, чиї бабусі і дідусі розмовляли українською, визнають себе, як "руских"? І, нарешті, чому відродження кубанського українства не тільки можливо, але і є необхідним елементом успішної стратегії з боку Великої України і нерозривно пов'язано з майбутнім України як держави саме з точки зору стратегічного мислення? На всі ці питання ми спробуємо відповісти в даній статті.
З якого моменту можна рахувати початок присутністи українців на Кубані? Історія формування кубанського українства.
Частіше за усе, моментом появи українців на Кубані вважається 1794 рік. Але таке затвердження не є повністю коректним.
Перше за усе, в часи класичної античності Кубань населяли племена меотів, аланів та сарматів. Той же племінний масив став частиною генеалогії українців Великої України. Вже тут встановлюються паралелі між Кубанню і Великою Україною. І, наскільки би сміливим би не задалося б це припущення, така версія, принаймні, має право на існування.
Також, друга фаза української присутності на Кубані – часи існування Тьмутороканського Князівства. Під той час уся Західна Кубань фактично становиться частиною Київської Русі. Кубань зазнала розквіту культури, освіти, археологічні дослідження показують всплеск культури міст, розвиток економіки, інтенсивні торгівельні звязки з Візантією і іншими розвиненими державами тих часів. Важливо, проводжуючи лінію спадщини з тих часів, розуміти, що цей факт вказує на те, що козаки Антона Головатого, які прийшли на Кубань в 1792 році, не прийшли на голу кічку, а фактично повернули туди українську присутність через декілька поколінь.
Важливо підмітити, що через цей аргумент розбиваються заяви московітів про "першість російської держави на Кубані", а також, заяви більш радикальної частини черкесів про нібито агресивне просування українців на Кубань – це теж не витримує критики, тим паче в складі Тьмутороканського Князівства також були черкеси і не залишилось жодних даних про їх незадоволення правлінням князів Тьмутороканської Русі.
Це також і свідчення того, що, хоча ніхто не ставить під сумнів існування черкеської націі, але на цих землях, державного утворення, яке би об'єднало усіх черкесів, не існувало на Кубані ніколи. Умовне об'єднання черкесів, яке, однак, не дійшло до рівня держави, було створено незадовго до 1864 р з центром в Убихїї, суч.Сочі, коли більша частина черкеських земель вже були завойовано московитами.
Після зникнення Тьмутороканського князівства українська присутність на Кубані бере паузу до 17-го століття. Це не визначає, що усей цей час українці не просувалися на Кубань, напроти, в межах поступового прибуття козаків до території Дикого Поля, частина козаків заходила також і на землі Ногайців, опинялися також і на Кубані. Але в 17-му столітті відмічено перши поселення українців на території сучасного Краснодарського краю. Контакти з черкесами були суто мирними, за що повідомляє Дмитро Білий, український історик кубанського походження.
Зіткнення козаків з черкесами – наслідок виключно людожерської політики Москви, а потім і Петербурга, за принципом «розділяй та володій».
В сучасній науці за точку відрахування зародження кубанського українства приймається 1792 рік. Це знайомі і славні подіі, про які написано стільки, що немає сенсу зараз їх перераховувати. Обмежуємось самими загальними моментами.
1792 - початок переселення запорожців на Кубань після руйнування Запорізької Січі. Переселено близько 14 500 людей, засновано 40 станиць (куренів). Засновано Єкатеринодар (суч. Краснодар), яке напочатку носило назву Нова Січ.
1792-1795 - визначено кордони з сусідними губерніями і з Військом Донським.
1797 - подіі, які можна розцінювати, як перший акт геноциду кубанських українців: після повстання за приводом незадоволення козаків тим, що після невдалого Персидського походу козаки не отримали ніякої компенсації, козацтво зазнало страшних репресій з боку російської влади. Треба зауважити, що саме в цьому поході загинув один з лідерів козаків Антон Головатий. І хоча офіційна версія його смерті голосить, що він помер від хвороби, можливо, що його отруїли, бо він представляв потенційну загрозу для московітів як можливий лідер повстання проти них. Після т.з. "Персидського Бунту" під суд віддали 222 особи, до повішення засуджено 157 козаків, ще 55 померли під час слідства, найвірогідніше – внаслідок тортур. Ще декілька людей приговорено до кари шпіцрутенами (1000 ударів), пізніше вирок "пом'якшено" до биття батогом і таврування. Внаслідок цього померло ще кілька десятків людей. Решту в'язнів відправили до Сибіру на пожиттєве поселення.
1801 - українське населення Кубані досягає 32 тисяч осіб
1808 - переселення козаків із Туреччини, які втекли туди після руйнування Запорізької Січі.
1809-1811 р.р.- переселення близько 23 тисяч осіб
1821-1825 р.р. - переселення ще 20 тис.осіб.
1845-1859 р.р. - період характеризується, як "остання хвиля переселення" зі України на Кубань.
І усе. Усі дослідження, які стосуються Кубані, як російські (що не дивно) так і українські характерно зупиняються на цьому періоді. І, наприклад, навіть знайомий кубанський самостійник Володимир Мірошниченко зазначає, що це був момент, коли "кубанська нація остаточно сформувалася".
Питання, яке виникає в зв'язку з цим. Як можливо, щоб населення, яке наприкінці 60-х ледь складало 100 тисяч осіб, виросло вже напочатку 20-го століття до такої кількості, близько 1,5 мільйонів людей в щей визначали себе на Кубані як українці в 1926 році?
А також, як можливо, щоб людина отримала в дитинстві українське виховання, не зважаючи на російську освіту, самостійно завдяки родині вивчила базу української мови, а також, народившись в місті Сочі в 1981 році, не маючи жодного стосунку до хвиль переселення козаків?
Якщо що, то це я про себе, ця людина це я, яка, маючи грецько-українське походження, з дитинства хоча б базово знала українську культуру, мову і мала в собі значну долю української ментальності, і це нібито, вже в ті часи, коли історіографія офіційно "закрила" за десятиліття до того епоху формування кубанського українства?
Це означає тільки одне – сама проблема питання кубанського українства на порядок ширше меж того, що визначає офіційна версія виникнення українців на Кубані, яка потребує зовсім іншого розгляду, явно за межами встановленої наукової парадигми. Коротше кажучи, щось не те в цій версії, щось не враховується. І тут чітко ясно, саме що. Суть в тому, що офіційна історіографія рахує виключно офіційні хвилі переселення українців на Кубань і чітко розділяє переселення українців, які стосувались козацького звання, але вперто не рахує і, навіть, не документує хвиль переселення крім тих, що зафіксовані в офіційних російських джерелах. Це, в свою чергу, стосується не тільки хвиль переселення 18-19 століть, але ще більше, 20 століття, коли переселення українців на Кубань, яке нікуди не ділося, ніяк не фіксувалося. Для російської влади, офіційною политикою якої є невизнання існування української нації як такої, такий метод підрахунку якраз те, що їм треба – україці ж для них "русскіє". Чи варто говорити, що, розглядаючи питання кубанського українства, дослідник, який базується на звичних офіційних російських данних досліджень, початково бачить повністю невірну картину.
Кінець 19-го століття характеризується на Кубані як часи розквіту української культури. Діяльність поетів, таких як Іван Подушко, Василь Мова-Лиманський, мовознавців як всесвітньо відомий Хведір Щербина додали великий внесок до становлення і розвитку української культури.
Славні подіі 1918-1920 років на Кубані достатньо відомі і, говорячи про цю епоху, ми говоримо про саму блискучу еру в історії Кубані, момент, коли, най на короткий період, але Кубань стала незалежною державою. Основну ініціативну групу самостійників, які боролися за незалежність і повне відокремлення від Росії, складали українці - Миколай Рябовіл, Лука Бич, Василь Іванис і інші. Всі спекуляції на тему того, якої природи було утворення на територіях сучасних Краснодарського і Ставропольського країв, носять заангажований характер і, завідомо, навіть не при проросійськой позиції того, хто їх висловлює, працюють на російську версію подій. Адже росіянці наполягають на тому, що, нібито, незалежна Кубань була хливким утворенням, без уряду, конституції, стійких інститутів влади, яка була нелегальним і нежиттєздатним формуванням. Але історичні факти говорять за інше - голод, розруха і інши проблеми, які під час війни, які прийнято в російської історіографії іменувати "громадянською", хоча по факту, це була визвольна війна колоній проти метрополії, мінімально торкнулися Кубані, і прийшли на Кубань уже в усій красі лише після повторної окупації росіянами.
Кубань була представлена на Паризькькій Мирній Конференції в 1919 р., саме тоді делегацію очолював Олексій Кулабухов, якого було віроломно убито на зворотному шляху на Кубань денікінцями. Така ж доля чекала і найбільш яскраву фігуру з плеяди кубанських самостійників Миколая Рябовола. Однак, найбільш трагічним фактором для Кубані було те, що об'єднання з Україною на конфедеративній основі так і не відбулося. Те, що Кубань опинилася нарізно від України, привело до окупації Кубані, яку в том числі і по тій же самій причині УНР пережила всього лише на два роки.
Репресії, яких зазнало козацтво (і українство) кубані під час знищення кубанської незалежності, вражають своїми подробицями. Один з моїх прапрадідів, Луньов Петро, був розстріляний на Ставропольщині за спробу організації повстання проти більшовиків в 1919 році. Епізод, який згадувала прабабуся - після страти місцевих козаків, мати одного з них впізнала свого закатованого московитами сина лише по бурштиновому хрестику, який колись йому подарувала.
Саме в той період, після реокупації почалася перша хвиля серйозних репресій проти кубанського українства. Але, тоді, в першій половини 20-х років 20-го століття, український вплив на Кубані був настільки сильний, що деякий час більшовики використовували політику батога і пряника - сучасні прихильники більшовиків дуже люблять згадувати про "коренізацію", спрямовано замовчуючи те, що взагалі це була кість, яку кинули як собаці, плюс з самого початку до купи були активізовані прихильники "русской культури", багато з яких походило з етнічних українців Кубані...
"Коренізація" проходила лише за одною метою – вибити з під ніг у патріотів-самостійників ідеологічну базу. Коли ця міра була більше не до потреби, почалася реакція. На законодавчому рівні були заборонені українські школи, освіта українською, саме тоді українців Кубані стали записувати як "русских". На початку 30-х років почалася сама страшна сторінка історії української Кубані - Голодомор, який обійшовся за самими загальними підрахунками приблизно в 700 тисяч життів. Всесвітньо знайома трагедія кубанських станиць, яких московити оточували, чекаючи поки частина населення помре від голоду, лишку населення забирали і відсилали до Сибіру і Казахстану... Смертність під час перевезення досягала 80%, тобто перебільшувала відсоток смертності, наприклад, в вагонах, в яких доставлялися до концтаборів Аушвиц-Біркенау в'язні нацистів. Перші від довгого і важкого переїзду вмирали старики, діти, жінки...
Спротив з боку козаків чинився, також, помічено багато епізодів, коли сім'ї козаків намагалися ховатися в плавнях та лиманах, але чекісти дуже швидко навчилися знаходити втеклих по плачу немовлят... Усі ці дрібниці детально описує фільм "Кубанский Излом", який знято наприкінці нульових режисером Андрієм І.
Увага: фільм лише одного разу показали по каналу НТВ на Кубані і після того фільм зник. Його неможливо знайти на жодній платформі в інтернеті, а усі спроби зв'язатися з режисером не мали успіху.
Таким же чином замовчується уся тематика геноциду кубанських українців. Це одна з найбільш табуйованих тем в інформаційному просторі РФ. Також, вже кілька років триває процес вилучення даних репресованих з архівів - путінська система покриває злочини своїх історичних попередників. Але свідома частина кубанців пам'ятає усе. Московіти добре розуміють, що той час, коли відкриється уся правда про геноцид кубанських українців, стане кінцем московської окупації Кубані.
Репресії тривали усе десятиріччя 30-х. Нова хвиля спротиву московської владі приходиться на 40-ві - початок 50-х років. Саме під час Другої Світової Війни на Кубані діяли частини УПА-ОУН. Чисельність воїнів УПА-ОУН на Кубані нараховувала 300 осіб. Ще восени 1941-го на Кубань прибули перші бійці, а основна частина підрозділу з'являється на Кубані в серпні 1942 року. Цікаві факти діяльності УПА-ОУН на Кубані доступні за посиланням https://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/338/
З найбільш гучних акцій борців за незалежність Кубані можна виділити вибух поїзда НКВС 9 травня 1945 року, в якому перевозили політв'язнів. Внаслідок акції визволено 2000 політв'язнів, знищено понад 200 окупантів, втрати воїнів УПА-ОУН складали 20 людей...
Спротив московської окупації тривав до 1952 року, що можна порівняти з тривалістю такого Західної України, притому що стан кубанських повстанців був гірше з точки зору розташування меж – не було доступу з Європи, по якому можливо було би постачати зброю та інше необхідне обладнання.
Після Голгофи
Чи означає поразка визвольних сил на Кубані, що кубанське українство припинило своє існування, або, в свою чергу, що процес переселення українців на Кубань закінчився? Відповідь - ні. Знову важливо підмітити, що в офіційній історіографії незрозуміло, по якій причині цей процес зупиняється за межами періоду 1792-1869 років.
Так, наприклад, мій дідусь Миколай Седлецький народився в селі Васильовка (або хутор Васильовский) на території, яка належала до України до 1924 року, в сім'ї переселенців з Галичини в 1929 році. Дитинство провів там, закінчив університет в Ростові-на-Дону, там одружився, мати народилась в Алма-Аті в Казахстані, де сім'я дідуся перебувала у його тітки, а самі обставини чому сім'я опинилася в Казахстані мені незнайомі, але, рахуючи, що українці рідко потрапляли туди за власним бажанням, навряд чи вона сама туди переїхала... А мій прапрадідусь по лінії матері Кузьма Заїка був розстріляний в 1943 році, за "співпрацю з нацистами", хоча його "співпраця" полягала в тому, що в цьому забитому як радянською, так і німецькою владою кутку він намагався в якості старости підтримати хоч якусь подобу державних інститутів...
З Алма-Ати сім'я дідуся переїхала до станиці Куринської, а потім - до Сочі.
І це лише одна з десятків тисяч історій, як українці потрапляли на Кубань. З мого дитинства в Сочі, яке не є і ніколи не було найбільш українським містом Краснодарського краю, я пам'ятаю, що коло друзів і близьких сім'ї складалося з осіб за прізвищами Гайдамако, Івасюки, Бердичевські і т.д... Не усі з них зберігали українську ідентичність, але не забуваємо, що і в Великій Україні порівняно нещодавно на Сході панувала точка зору "какая разница", і що сама ситуація в Україні показала, що за сприятливими умовами українство відроджується там, де одного разу воно вже панувало. Стосовно Сочі також треба сказати, що В'ячеслав Воронков, останній мер міста радянського періоду, запрошував українських фахівців з Великої України, так, наприклад, з міста Вінниця до Сочі переїхала сім'я Івасюків – друзі нашої сім'ї. Багато кого з Ростовщини перетягнув до Сочі мій дідусь, який був викладачем в сочінському політехнікумі – Дем'яненко, Кривопустіви та інші.
Що ж заважало українцям на територіях, де вони завжди жили, зберігати свою ідентичність? Як трапилося, що через покоління більшість українців ставали росіянами, що, в свою чергу, обумовило майже повну відсутність реакції на дії Росії української частини суспільства території РФ як в 2014, так і в 2022 роках? Перш, в російському суспільстві на побутовому рівні існувала і існує система, за межи якої ти вичавлюєшся, якщо зберігаеш українську ідентичність. В російській традиції, і, підкреслюю, це не тільки настрій влади, а суспільства теж – українців для них не існує. Як після геноциду 30-х років українців, які народились в РФ, записувалися росіянами, так цей стереотип залишається в свідомості більшості росіян досі. І це стосуєтся не тільки Кубані, а інших історично населених українцями регіонів РФ. В цілому ставлення до українців, носить яскраво виражений принизливий характер. Так, я дуже чітко пам'ятаю, як в Мілерово (Ростовщина, до 1924 р. в складі УНР, потім - УРСР) моя троюрідна тітка, етнічна українка зробила зауваження моєму двоюрідному брату, коли він вимовив щось суржиком: "по-хохляцки разговаривать неприлично". Саме так, жодна людина ніколи не скаже так до близьких, але в тому випадку подібні висловлювання та думки виникають виключно під тиском суспільства, хоча би і видаються за власні висновки. Інший епізод, який міцно засів в пам'яті, вже відбувся в Сочі, де ми вийшли з сусідом, який щойно повернувся з Таганрогу (що ще Антоном Чеховим характеризувався як "українське місто") на звичайну бесіду, і він почав розповідь про Таганріг - "конченый город, люди быдло, гэкают, вместо "как" говорят "як", а вместо "или" говорят "чи". В мене ж не було написано на лобі, що в мене половина родини така ж. Але це яскравий приклад того, як українство поступово вичавлювали з суспільного поля шовіністичними заявами представників цього соціуму.
Після 1991-го року ситуація погіршилась і що, хоча Україна відродилась як держава, ніяких спроб ані працювати з нашим суспільством, ані повернути українців Кубані до рідного культурно-інформацийного поля не було здійснено. Хоча ясно, що це через те, що Україна, на відмину від РФ, притримувалась міжнародних правил і не порушувала їх. Імпульс визвольних змагань теж не був сильним - розрізнені спроби встановити в 90-х роках козачу владу на місцях не мали продовження, як і до об'єднання до одного міцного руху не відбулося. Це стало наслідком того, що найбільш пасіонарну частину кубанців було знищено ще на початку 20-го століття, а також наслідком безперервної русифікації, яка стимулювалася аж на побутовому рівні всю другу половину 20-го століття.
Чи означає це, що українство на Кубані втрачено?
Перше, незалежно від того, в якому стані зараз знаходиться кубанське українство, із точки зору стратегічного мислення, для України, як держави, якщо бути без Криму це ніби бути автівкою без фар, то й Україна без Кубані (або в складі держави, або як частини своєрідної конфедераці, союзництва), це бути як автівкою без дверей. Ніхто не відміняє Туреччину, яка наразі намагається всидіти на двох стільцях і все більш проявляє свою неоосманську сутність, створення на території сучасного Краснодарського краю якогось іншого утворення крім українського, або дружнього Україні, призведе до того, що після вирішення проблеми з РФ, може незабаром виникнути новий виклик. Також, з будь-якої точки зору, в тим числі, і з міжнародних конвенцій, українці, незалежно від свідомості, як і раніше, складають абсолютну більшість населення Кубані. Повернути цим людям їх рідну культуру, мову, світогляд і політичний вектор розвитку – стратегічний інтерес, як самостійників Кубані, так і українців Великої України. Завжди кожен новий прецедент створюють не більшість, а пасіонарна частина суспільства. З 2014 року активізувалися самостійні рухи, в 2015 почала свою діяльність організація "Свободная Кубань", створена мною і сочінським архітектором Михайло Каляміним (закатований московітами методами карної психіатрії в серпні 2021 року), яка в 2019 році трансформувалася в "Малиновий Клин". В Україні в 2022 році створено "Велике Козацьке Військо ", яке має свій підрозділ (Козачий загін) в лавах РДК. На території Кубані працюють безліч патріотично налаштованих людей, яки передають корисну інформацію про, наприклад, розташування російських військ, українським військовим. Історія української Кубані триває. Потрібна лише робота як активістів Кубані, так і пасіонарного українського суспільства для повернення Кубані до шляху добра. Одним з найяскравіших прикладів такого повернення, без зайвої скромності, можу виділити себе, як людину, яка, маючи з боку матері як українське коріння, так і безпосередний вплив української культури, і, хоча я ріс повністю в російськомовном оточенні, російських наративах, звичайної російської атмосфери, все ж це не завадило мені, як, наприклад, і другому засновнику руху "Малиновий Клин", Дмитру Доровських, розібратися, хто ми і, головне, з ким ми. Так буде і по усій Кубані. Врешті решт, навіть повністю російськомовні кубанці і досі вживають українські слова, замість "ежевика" говорячи "ожина", замість "свьокла", "буряк", замість "или" "чи" та інш. Ренесанс кубанського українства неминучий, якщо постійно робити конкретні зусилля в цьому напрямку.
Слава Україні!
Слава Незалежній Кубані!
Слава нації, смерть ворогам!
Kommentare