Надволжська Україна. Історія боротьби за свободу і мову
- Борис Гунько
- Mar 16
- 8 min read
Updated: 2 days ago
Жовтий Клин є величезною історичною областю Надволжя, на території якої протягом кількох століть відбувалося поступове розселення українців. До складу цієї землі входять Астраханська, Волгоградська, Саратовська, Самарська, Ульянівська області, окремі райони Пензенської області, Татарстану, Башкортостану та Мордовії. Разом із Малиновим Клином (Кубань), Сірим Клином (Омська, Новосибірська області), Зеленим Клином (Далекий Схід) Жовтий Клин формує комплекс українських етнічних територій усередині російської федерації.
Перша хвиля українського заселення Надволжя була пов'язана із зовнішньою політикою російського царизму у XVII столітті. Великі межі південної околиці московської держави необхідно було зміцнити серією засічних чорт захисту від набігів із боку Дикого поля різних кочових народів, які завдавали серйозних збитків феодальної економіки та уповільнювали плани московських царів щодо територіальної експансії на Схід. Саме таким чином уперше з'являються на Надволзькій землі козаки-українці, яких у даному регіоні називали «черкасами» (необхідно не плутати черкасів із черкесами, одним із численних народів Кавказу). Однак, на жаль, участь черкасів у житті Надволзького регіону не набула подальшого розвитку. Частина їх просто асимілювалася російським населенням, а частина була відправлена державою на службу більш окраїнні території імперії.
Нова та найпотужніша хвиля української колонізації Надволжя починається в середині XIX століття. На території регіону з'являються сотні нових населених пунктів, які започатковують вихідці з Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Харківських губерній. Масове переселення українців до Надволзького регіону наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття було викликане цілим комплексом соціально-економічних та демографічних факторів, які загострили ситуацію в сільських районах України. Головною причиною стала гостра нестача земельних ресурсів, спричинена кількома ключовими обставинами. Швидке зростання населення в українських селах призвело до перенаселення. Сім'ї, які займалися сільським господарством, традиційно були багатодітними, і з кожним поколінням кількість земель, доступних для поділу між спадкоємцями, стрімко зменшувалася. Вже до кінця XIX століття середній наділ селянина у Лівобережній Україні став настільки малим, що не міг забезпечити навіть мінімального рівня існування сім'ї.
Важливо і те, що значної частини орних земель перебувала у руках поміщиків і держави. Великі землевласники вважали за краще здавати свої землі в оренду за високу плату, що робило їх недоступними для бідних селян. Поразка російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 років у цьому плані стала ще одним посилюючим фактором. Революційні події дали надію селянам перерозподіл поміщицьких земель, але ці очікування були жорстоко придушені російськими окупаційними військами. Після придушення революції становище селян лише погіршилося: збільшилися податки, посилилися репресії проти учасників селянських заворушень, а земельне питання залишилося невирішеним. У цих умовах масова еміграція на Схід розглядалася селянами як спосіб урятуватися від злиднів і безземелля.
Переселення часто мало сімейний і общинний характер. Багато українців вирушали до Надволжя цілими селами, щоб зберегти звичний спосіб життя, традиції та мову. Однак навіть за таких умов переселенці стикалися з численними труднощами: адаптацією до нового клімату, боротьбою з хворобами, нестачею інфраструктури, негативним ставленням місцевих російських чиновників до української культури.
Українське переселенство у Надволжі кінця XIX — початку XX століття можна розглядати як одну із форм боротьби за збереження національної ідентичності та гідних умов життя. Ця боротьба не була політичної у звичному розумінні: вона розгорталася у сфері побуту, праці, культури та освіти. Надволзькі переселенці стикалися із суворими природними умовами: нестачею води, бідним ґрунтом, відсутністю необхідної інфраструктури. Наприклад, у Новокиївському поселенні (Пензенська область) мешканці страждали від віддаленості храму, училища та інших необхідних установ. Українці, опинившись у Надволжі, розуміли, що українська освіта стає ключовим елементом виживання та розвитку громади. Вони активно домагалися відкриття церковно-парафіяльних шкіл, найчастіше власним коштом, і всіляко підтримували освітні ініціативи. Ці зусилля відбивали їх прагнення зберегти як економічну, а й культурну незалежність, попри тиску російських чиновників.
У суспільно-політичному житті ситуація була зовсім іншою. Політичних організацій українського народу на території Надволжя були відсутні. Єдиною можливістю якось боротися за захист української мови та традицій було збирання місцевого фольклору. У цьому відношенні велику роль відіграли Данило Мордовець та Микола Костомаров. Діяльність Мордовцева та Костомарова була спрямована на те, щоб дати українцям у Надволжі усвідомлення своєї національної приналежності та зміцнити їхній зв'язок із рідною культурою. Кульмінацією їхньої співпраці стало видання 1859 року в Саратові збірки під назвою «Малоросійська літературна збірка». До цієї збірки увійшли: українські народні пісні, зібрані серед переселенців, поетичні твори Костомарова, поема Мордовцева «Козаки і море», де він спробував відтворити дух української народної поезії, звертаючись до тем життя та боротьби запорозьких козаків.
Після російської революції 1917 року серед українців Надволжя розпочалося політичне та культурне відродження. Згодом цей рух зосередився на боротьбі за українізацію, яка стала до кінця 1920-х років важливою частиною соціалістичних перетворень у регіоні. Однак цей процес супроводжувався гострою боротьбою, як усередині місцевого українського суспільства, так і із зовнішніми силами, які прагнули обмежити розвиток української культури та мови. Однією з ключових труднощів українізації стала протидія місцевої влади та вчителів, схильних до впливу великодержавного російського шовінізму. Наприклад, кореспонденції з Володимирського району Нижньоволзького краю свідчать про випадки, коли вчителі забороняли дітям говорити українською мовою, що відображало широкий опір в апараті. Більше того, у низці районів чиновники заперечували саме існування українців, називаючи їх "обрусілими хохлами".
У Надволжі за українізацію часто перетиналася із завданнями колективізації. Українські куркули, позбавлені влади, активно протидіяли українським лікнепам, театрам та газетам. Головними рупорами українізації в українському селі у Надволжі були біднота та батрацтво. Наприклад, історія засвідчила в одній із місцевих газет той факт, що український батрак з Аткарського району, що пройшов курси в Саратові, зіткнувся у рідному селі з ворожістю куркулів, але отримав підтримку бідняків.
Важливу роль у боротьбі за українізацію у Надволжі відіграв Микола Скрипник, один із головних ініціаторів кампанії українізації та радянський державний діяч. Він активно виступав за підтримку української мови та культури не лише в Українській Республіці, а й за її межами, включаючи регіони з численним українським населенням, таким як Надволжя. У своїх роботах Скрипник наголошував, що українізація є засобом не лише збереження, а й відродження українського народу. Його слова про те, що «в умовах соціалізму народ відроджується, набуваючи своєї справжньої свободи через розвиток культури та мови», стали гаслом для багатьох організаторів українізації в Надволжі, які щиро вірили в ідеї «червоної українізації». Саме Скрипник відстоював ідею, що без підтримки національних особливостей українців за межами України неможливо побудувати справді інтернаціональне суспільство.
Українізація включала широкий спектр завдань: переклад шкіл українською мовою, створення українських театрів, музеїв, газет. Однак через відсутність системного підходу та брак кадрів процес йшов повільно. У 1929 року в Нижньоволзькому краї було прийнято рішення перевести всі українські школи повністю на рідну мову, організувати курси для вчителів-українців та відкрити українські відділи у педтехнікумах та університетах. Однак ця програма зіткнулася з нестачею навчених спеціалістів та небажанням деяких партійних організацій виділяти українців як окрему національну групу.
На жаль, цю політику так і не було повною мірою реалізовано. У 1932 році в ході репресій проти «українського буржуазного націоналізму» почалася повсюдна відмова від українізації. Українські школи стали перекладати російською мовою, культурні установи закривалися чи трансформувалися на загальнорадянські. Політика українізації піддалася критиці як нібито сприяє розпалюванню націоналізму. Особливо це виявилося у Надволжі, де українські освітні установи було знищено практично повністю. Попереду були суворі роки. Але український народ виніс усі поневіряння. Нове відродження надволзької української громади розпочалося вже у 1990-ті роки. Але й воно виявилося, на жаль, не довговічним.
Крах пізньорадянського тоталітаризму дозволив на деякий момент часу українському національно-культурному руху всередині росії вийти з пригніченого становища. Починають виникати різноманітні земляцтва, просвітницькі організації, культурні автономії українців у регіонах. У великих містах з'являються українські бібліотеки та культурні осередки. Однак загальна негативна соціально-економічна ситуація в росії, повзуча русифікація і масовий переїзд українців на свою історичну батьківщину сприяли тому, що загальна чисельність українського населення в росії зменшилася з 4 мільйонів осіб до 800 тисяч на момент початку 2021 року. Звичайно, сюди необхідно додати й досить велику кількість змішаних родин, а також невелику громаду русинів, яких російська влада вважає не субетносом українського народу, а окремою нацією. Проте факт залишається фактом, кількість українців у росії поступово зменшується, хоч і на сьогодні залишається досить великою.
Найважчий час для українських земляцтв настав у 2020-ті роки. З понад десяти регіональних українських організацій у Надволжі, що існували на кінець 2010-х років, на сьогодні продовжує активно функціонувати (публікувати пости у соціальних мережах, проводити публічні заходи) лише дві організації: у Самарській області та Татарстані. Основна причина збереження даної організацій – її повна лояльність чинному курсу російської державної політики, відсутність будь-якої опозиційності та елементарної незалежності від регіональних адміністрацій.
Так, наприклад, український національно-культурний центр «Промінь» у Самарській області випускав тексти із закликом брати участь у виборах президента росії у 2024 році, на підтримку чергових роковин подій 2014 року на півострові Крим, публікував матеріали органів державної влади. Із заходів, спрямованих безпосередньо на збереження та популяризацію української культури, цей центр за останній рік організував кілька концертів української хорової пісні у низці населених пунктів Самарської області.
Аналогічним чином веде свою роботу «Об'єднана українська національно-культурна автономія» Республіки Татарстан, яка взагалі намагається не підіймати гострих політичних тем і основний акцент своєї роботи ґрунтується на проведенні тематичних заходів, присвячених взаєминам між українським та татарським народами. Саме за підтримки цієї автономії минулого року у місті Нижньокамську пройшов відкритий конкурс на краще читання поетичних творів «Слово лунаюче, слово живе» на честь українського поета Тараса Шевченка та класика татарської літератури Габдулли Тукая. Крім того, татарстанські українці організують і просвітницькі заходи про українського філософа Григорія Сковороду. А ось більш сучасних поетів, письменників та мислителів організація намагається ігнорувати. Це загальна тенденція для всіх українських організацій росії, що «вижили». Далі Шевченко йти небажано.
Водночас необхідно розуміти, що діяльність цих автономій та земляцтв теоретично охоплює лише 6-7% населення країни. Мешканці інших суб'єктів російської федерації (у тому числі й етнічні українці) на цей час практично не мають жодної можливості постійно брати участь у заходах, пов'язаних з українською культурою та літературою, українським театром, українською музикою. Причина цього полягає в тому, що переважна більшість українських організацій у росії припинили свою роботу чи через відсутність лояльності, чи через яскраво виражену опозиційність, чи через страх регіональної влади перед самою концепцією української культури.
Цікавою в цьому контексті є доля організації «Кобза – українці Росії», сайт якої був і є одним із найвідоміших інформаційних ресурсів, присвячених діяльності українців росії та Надволжя. У березні 2022 року сайт «Кобза» був заблокований для читачів у росії, що різко знизило кількість переглядів на ньому на території цієї країни. Водночас у керівництва цієї організації виникла проблема ще й зі створенням нових інформаційних матеріалів, оскільки фактично з 2022 року українська культурна робота в росії стала вкрай складною та дуже скрутною (якщо вивчити динаміку публікації матеріалів, то можна побачити, що з кожним роком кількість публікацій постійно знижувалося). У цих умовах редакція ухвалила рішення про зміну назви сайту на «Кобза – українці діаспори». Інакше кажучи, тепер цей проєкт став присвячений українцям, пов'язаним з росією, які проживають зараз за межами цієї країни.
Враховуючи все вище сказане, можна було б подумати, що така дискримінація російських українців якось компенсується їхньою активнішою підтримкою з боку некомерційних організацій інших держав, різних освітніх та культурних установ Європи та України. Однак насправді складається така ситуація, що в переважній більшості випадків усі інститути, усі європейські установи розглядають росіян незалежно від їхньої національної ідентичності. І тому під обмеження потрапляють і найчисельніший народ цієї країни, і народи, що у росії знаходяться під пресом. Це здається не зовсім правильним і лише погіршує становище українців у росії.
Насамкінець можна сказати, що нині українська культура в росії перебуває у вкрай важкому становищі. За подальшого розвитку країни в поточному напрямку кількість українських установ стрімко прагнутиме нуля, а кількість людей, які вважають себе українцями, постійно падатиме. Якщо не вживати термінових заходів (аналогічних, наприклад, коренізації, що проводиться у 1920-ті роки в РРФСР), то українська ідентичність може повністю зникнути у всіх чотирьох Клинах, а не тільки у Надволжі.
Comments