Національно-визвольна боротьба Східної Слобожанщини: українська ідентичність в умовах репресій
- Ніна Бєляєва
- Mar 15
- 29 min read
I. Історичні землі Східної Слобожанщини
Східна Слобожанщина – це частина історико-етнографічного регіону Слобожанщина чи Слобідська Україна. Цей регіон в української історичної традиції зазвичай називають ті землі Слобожанщини, які опинилися за державними кордонами України. Туди входять частини Курської, Білгородської, Воронезької та півночі Ростовської областей сучасної росії. Ця назва пов’язана із географічним розташуванням регіону на схід від української частини Слобожанщини, центром якої є Харків. Іноді цю територію також називають Північною Слобожанщиною, оскільки вона знаходиться на північному сході по відношенню до української частини. Проте назва “Східна Слобожанщина” залишається найпоширенішою.
Територія регіону
Східна Слобожанщина — це етнічні українські землі, заселення яких розпочалося у XVI–XVII століттях. Українці освоювали ці території, рятуючись від польсько-шляхетського гноблення на Правобережній Україні та в сусідніх регіонах. Ці землі надавали змогу більш вільного життя та самостійного господарства.
Можна умовно виділити межі цієї території: на північному заході регіон починається від кордону Брянської та Курської областей, проходить на схід від селища Хомутівки та вздовж річки Сейм, включно містом Суджа, але без села Велике Солдатське. Далі кордон перетинає Курську і Білгородську області, йде річкою Оскіл і включає частину Воронезької області, сягаючи річки Хопер. На півдні регіон охоплює північні райони сучасної Ростовської області, включаючи місто Міллерове та селище Черткове.
Етнічні українські землі Східної Слобожанщини здебільшого розташовуються в Хомутівському, Рильському, Коренівському, Суджанському та інших районах Курської області. Бєлгородська область повністю знаходиться в межах української етнічної території. У Воронезькій області це райони навколо Острогожська, Богучара, Россоші та Павловська. У Ростовській області це північні райони, включно з Міллеровим, Чортковим і прилеглими територіями.
Таким чином, Східна Слобожанщина включає чотири історико-географічні регіони: Подоння з центром в Острогозьку, Білгородчину з Білгородом, Курщину з Курськом та північ Ростовської області, який історично належав Острогозькому козачому полку.
Історичні особливості правової системи Слобожанщини
Слобожанщина — це регіон, історія якого тісно пов’язана із заснуванням та розвитком Слобідських козацьких полків. Однією з ключових рис цих військово-адміністративних одиниць була децентралізована система управління, яка формувалася в умовах специфічної соціально-правової моделі Слобожанщини.
Правова система Слобожанщини була унікальним поєднанням українського звичайного права та елементів московського законодавства. На відміну від інших регіонів Московськоїдержави, де діяли суворо встановлені закони, Слобожанщина зберігала певну гнучкість у правових питаннях.
На території Слобідської України існувало п’ять козачих полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. В адміністративному та військовому відношенні вони підпорядковувались белгородському воєводі, Розрядному приказу, а з 1688 року Посольському.
Основою правової системи тут було звичаєве право, що базується на традиціях українського козацтва. Судова влада перебувала в руках козацької старшини, яка розв'язувала конфлікти між жителями полків. Полкові суди мали право розглядати як кримінальні, так і цивільні справи, а рішення часто ухвалювалися на основі місцевих звичаїв і норм моралі.
При цьому Московське царство поступово намагалася впровадити елементи свого законодавства на цих територіях, але через віддаленість регіону та сильний вплив козацьких традицій цей процес йшов повільно.
Система децентралізованого та частково автономного управління у Слобідських полках сприяла формуванню прогресивного мислення та прискореному економічному розвитку регіону. Незважаючи на ліквідацію Слобідських полків Катериною II та їх перетворення на гусарські, тут зберігся дух вільнодумства, властивий козацькій культурі.
В 1813 році у цьому регіоні у селі Юрасівка на Острогощині народився відомий український історик Микола Костомаров. Його батько був поміщиком, нащадком українських переселенців, а мати – його кріпачкою. Під час роботи у Київському університеті св. Володимира Микола Костомаров став співзасновником та активним учасником слов’янофільсько-українського київського об’єднання «Кирило-Мефодіївське братство». У 1847 році його було арештовано та перевезли до Петербурга.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття українські громади Курської та Воронезької губерній активно збагачували соціально-економічне та культурне життя. Східна Слобожанщина у цей період стала ключовим регіоном ринкового землеробства в європейській частині Російської імперії, спеціалізуючись на виробництві товарного збіжжя та цукрового буряку. На початку ХХ століття регіон остаточно інтегрувався у загальноросійський товарний ринок, закріпивши у себе роль важливого сільськогосподарського центру.
II. Визвольний рух Подоння (1905-1918)
Згідно з адміністративно-територіальним поділом, встановленим Центральною Радою, Подоння – адміністративно-територіальна одиниця Української Народної Республіки, частина Слобожанщини, що включає повіти Воронезької та Курської губерній, де українці складали більшість населення.
Подоння включало кілька повітів. В усіх переважало українське населення. За переписом населення 1897 року – 1298881 жителів були українцями (61% жителів Воронезької та Курської губерній). Результати переписів окремими районами: Острогозький – за переписом 1897 року 247241 українців (90,3%), 1926 року – 217360 (50,9%); Богучарський у 1897 року – 253619 (81,8%), у 1926 року – 239423 (72,7%); Бірюченський у 1897 року – 140799 (70,2%); Валуйський у 1897 року – 96134 (51,1%), у 1926 року – 155173 (53,2%), Россошанський у 1926 року – 292274 (89,6).
Початок українського руху на Подонні
Перші прояви національного руху на Подонні спостерігалися ще до революції 1917 року. У 1905–1906 роках у селах Острогозького повіту на мітингах звучали вимоги викладання українською мовою у сільських школах. Це питання викликало палкі дебати в земствах і стало першим кроком у боротьбі за національну ідентичність. Поштовхом до цього стало зняття заборони на друковане українське слово в Російській імперії після революції 1905 року.
Незважаючи на жорстоку реакцію царської влади, ідея українського відродження не згасла. У селах та містах виникали драматичні гуртки, які ставили українські п’єси, організовували читання творів Тараса Шевченка й Григорія Квітки-Основ’яненка, а також хорові виступи. Їхня діяльність постійно переслідувалася владою: керівники гуртків зазнавали обшуків, вилучення літератури та арештів. Наприклад, у керівника гуртка у селі Ольховатка Острогозького повіту лише за 1908 рік було проведено 17 обшуків, а його самого тричі заарештовували. Аналогічне відбувалося й інших місцях.
Гуртки зазвичай називали «російсько-малоросійський драматичний гурток» щоб викликати менше агресії з боку влади. Театральні вистави, що проводилися в таких селах, як Ольховатка, Ровеньки, Розсош і Сончино, стали важливим інструментом національного відродження.
З 1910-х років український рух став ширшим, охопивши культурні заходи, такі як різдвяні ялинки з українською програмою. На них розповідали про життя Тараса Шевченка, читали вірші та співали народні пісні. Ці свята не лише надихали селян, а й допомагали відроджувати українську музичну традицію.
Українська пісня, довгий час витіснена московськими частівками, знову поверталася до народу. Наприклад, замість популярної на той час пісні «Моє вогнище» над селом часто звучала українська «Розлилися круті бережечки». Молодь, почувши нову мелодію, швидко підхоплювала її і продовжувала виконувати за межами шкіл і зібрань. Цей своєрідний «двобій» мелодій нерідко завершувався перемогою української пісні, яка об'єднувала людей.
Хоча українські ялинки та театральні вистави вдавалося організувати далеко не в кожному селі, їхній вплив поширювався за межі місць проведення. Наприклад, на заходах у слободі Пухове Острогозького повіту були присутні гості із сусідніх сіл та навіть повітів Курщини.
Найбільша активність спостерігалася у сільській місцевості, особливо у Острогозькому повіті, який став центром українського руху на Подонні.
Також у цей період ми зустрічаємо згадки про боротьбу за українську школу , яка знаходила відгук в українській пресі. Зокрема, у статті Костя Сопляка, опублікованій у газетах «Українське життя» та «Поза рідною культурою» (1912, ч. 7/8), де розповідалося про звернення совітчиків з Подоння до Воронезьких Губернських Земських Зборів із проханням організації навчання в школах українською мовою.
Кооперативний рух на Подонні
З розвитком українського визвольного руху на Подонні у 1912–1913 роках кооперативи стали важливим інструментом культурного та соціального відродження. Вони поєднували економічну підтримку селян із поширенням національних ідей та першим знайомством з концепцією соціальної боротьби та взаємодопомоги.
Кооперативна думка в регіоні почала проникати в сільські громади, незважаючи на недовіру, спричинену невдалими ініціативами минулих років. У Валуйському та Острогозькому повітах з’являлися кредитні товариства та кооперативні магазини, які поступово долали настороженість селян. Особливу роль відіграли кооперативи в Острогозькому повіті, де організації підтримували українську освіту, наприклад через підписку на українські журнали.
У 1914 році в селі Пухове Острогозькому повіту відкрився перший кооперативний споживчий магазин, який став важливим місцем національного руху на Подонні. Організація магазину почалася з роботи нелегального гуртка, що складався з п'яти осіб, які пропагували революційні ідеї та збирали кошти на створення української бібліотеки. Бібліотека гуртка містила видання, як-от журнали «Маяк» і «Рілля», а також книжки, надіслані українською студентською організацією з Петербургу.
У липні 1914 року, після тривалої агітаційної роботи, кооператив було відкрито. На невеликій хатинці у Слободі Пухової з’явилася вивіска українською мовою: “Товариська крамниця”. Крамниця була прикрашений портретами Тараса Шевченка та відомого кооператора Володимира Доманицького.
До 1917 року кооператив був центром українського життя Подоння: він мав у своєму розпорядженні нову велику будівлю з крамницею, читальнею, приміщенням для правління і філіями в інших селах. Члени товариства відкривали філіальні бібліотеки-читальні, що сприяло культурному піднесенню в регіоні.
Кооперативне товариство у Пуховому відіграло важливу роль у національному відродженні Подоння. Воно займалось стало не лише економічною підтримкою селян, а й організаційним центром, який координував є український рух у регіоні. Завдяки своїй роботі кооператив зумів об’єднати місцеве населення навколо української ідеї, ставши символом боротьби за незалежність на етнографічному кордоні України з Московщиною.
Діяльність “Просвіти” та мандрівна бібліотека
У 1916 році за підтримки пухівського кооперативу з’явилося перше на Подонні товариство “Просвіта”. Воно було засноване як нелегальна організація, що об’єднала 11 членів. Репресії проти кооперативів, часті поліцейські обшуки під час яких вилучали українські книги, змусили активістів виділити просвітницьку діяльність в окремий напрямок.
Бібліотека “Просвіти”, що містила понад 300 книжок, стала важливим інструментом національної просвіти. Серед її видань були “Кобзар” Тараса Шевченка, “Ілюстрована історія України” Михайла Грушевського та “Історія української писемності” Сергія Єфремова, «Українська муза” Олекси Коваленка, старовинні видання творів Григорія Квітки-Основ’яненка, а також українські журнали та газети: «Рада», «Літературно-науковий Вісник», “Сніп”, “Промінь”.
Товариство “Просвіта” зосередило свої зусилля на розвитку національної свідомості через поширення пісень та літератури. Українська книжка, вкрай рідкісна на Подонні, поширювалася через пересувні бібліотеки. Кожна з них включала п'ять книжок і передавалася з одного села в інше. Це допомагало розширювати географію впливу “Просвіти” та зміцнювати зв’язки між розрізненими українськими громадами.
Крім того, члени “Просвіти” організовували вечірки та збори, на яких виконували українські пісні, читали твори Тараса Шевченка та обговорювали проблеми української нації. Ці заходи надихали селян та ставали майданчиком для обміну ідеями. Українська інтелігенція активно підтримувала “Просвіту”, створюючи умови для самодіяльності селян. Наприклад, книги для бібліотеки надходили, зокрема, з Петрограду від українських студентських громад.
На чолі “Просвіти” та кооперативів стояли самі селяни, які виявляли дивовижну стійкість та відданість. Першим керівником пухівської “Просвіти” став Федір Івлійович Білоус, відомий у слободі Пухово як “дід Федір”. Він був видатним політично та національно свідомим селянином, який присвятив своє життя просуванню української справи.
До 1914 року “Селянський гурток”, пов’язаний із кооперативами, очолював молодий селянин П. Г., але після його мобілізації керівництво перейшло до Павла Жуйка. Коли і він був призваний до армії, “дід Федір” взяв на себе керівництво гуртком. Його самовідданість дозволила зберегти наступність і продовжити роботу руху навіть у важкі часи війни.
Робота під час війни
Початок Першої світової війни став викликом для руху. Багато членів гуртків і “Просвіти” було мобілізовано. Однак навіть на фронті вони поширювали українські ідеї серед солдатів, вишукували однодумців і підтримували зв'язок із товаришами в тилу. Перед відправленням на фронт члени гуртка збиралися, щоб попрощатися й обговорити подальші дії. Однією з провідних ідей стало зобов'язання зберігати вірність українській справі, де б вони не перебували. Ті, хто залишався в тилу, допомагали сім'ям мобілізованих і продовжували просвітницьку роботу.
Особлива увага приділялася австрійському фронту, де воювали українці з Галичини. Члени гуртка закликали не воювати проти них, а за можливості здаватися в полон і об'єднуватися з однодумцями. Ці ідеї зберігалися в листуванні з фронту, де лунали заклики до об'єднання зусиль заради майбутнього України.
До осені 1916 року у “Просвіті” з’явилася ідея скликання з’їзду представників усіх українських гуртків та кооперативів Подоння. Планувалося обговорити координацію зусиль та обмін досвідом між активістами. Цей з’їзд мав стати важливим етапом в організації українського руху в регіоні.
Організатори пропонували зібрати представників нелегальних гуртків, кооперативів та української інтелігенції для зміцнення мережі українських центрів. Хоча війна та репресії обмежували можливості, ця ідея стала важливим кроком до консолідації українського руху.
Пуховська “Просвіта” відіграла ключову роль у національному відродженні Подоння. Вона стала не лише центром культурної роботи, а й організаційною ланкою, яка об’єднувала селян та інтелігенцію. За допомогою “Просвіти” українська культура проникла навіть у найвіддаленіші села, а її “мандрівна бібліотека” символізувала невгамовну волю до збереження національної ідентичності.
Весна 1917 року: активізація руху
Після подій у Петрограді у березні 1917 року, вже у квітні в Пуховому розпочались наради між членами “Просвіти”, кооперативу та інших місцевих активістів. Підсумком стало створення селянського гуртка “Земля і Воля” та легалізація “Просвіти”. Обидві організації почали розширювати діяльність у контакті друг з одним.
На вулицях Пухово з’явилися дві вивіски: одна на кооперативі, інша – на приміщенні “Просвіти”. У гурток “Земля та Воля” приймали лише за рекомендацією учасників. Це допомагало зберігати революційний дух та захищатися від провокацій.
“Просвіта” розпочала активну освітню діяльність. У її приміщенні проходили лекції з української історії та літератури, обговорення, читання творів Тараса Шевченка й Михайла Грушевського.
З перших днів своєї легальної роботи “Земля та Воля” організувала мітинги у Пуховому, Коломицевому, Мелахіному та інших селах Ліскинської волості. На мітингах висвітлювали причини лютневої революції, її значення для селянства та роль українського відродження. Після виступів вулицями проходили ходи зі співом революційних пісень та гімну “Ще не вмерла Україна”, хоча іноді мелодію замінювали більш відомою в регіоні - “Ой, не ходи, Грицю”.
Ходи проходили під трьома прапорами: червоним із написом “Земля і Воля”, жовто-блакитним із гаслом “Нехай живе вільна Україна” та чорним на згадку про загиблих борців за Україну. Це символізувало зв’язок національних та соціальних устремлінь.
Перший Український з’їзд Острогозького повіту
У травні 1917 року за ініціативи пухівської “Просвіти” поширилися на Острогозьк, де було започатковано перше українське товариство “Просвіта” повітового рівня. Товариство активно співпрацювало з українськими військовими, які дислокувалися в місті, і 25 травня 1917 року організувало перший Український з’їзд Острогозького повіту. На з’їзд прибув 21 делегат із 15 волостей. Основні рішення, ухвалені на З’їзді: 1. Зв’язатися з Харковом як із центром усієї Слобожанщини, 2. Негайно розпочати підготовку українських народних шкіл, шляхом організації курсів. 3. Визнати український жовто-блакитний прапор. Було обрано Українську Повітову Раду, яка мала виконати ці рішення. Після з’їзду в Острогозьку відбулася перша українська демонстрація, яка об’єднала представників “Просвіти”, військових та місцевих мешканців.
У серпні Острогозьке повітове товариство «Просвіта» випустило дві книжки: «Наше рідне» і «До праці» авторства А. Пуховського (Аркадія Животка), в яких висвітлювалося становище українців під московським гнітом та історія Острогожчини. Тираж видань становив три тисячі екземплярів та поширювався на ярмарках, базарах та в селах завдяки зусиллям працівників українських організацій. У грудні товариство видало ще одну книгу – «Наше Свято» Аркадія Животка. У цей же час у Воронежі товариство «Просвіта», що об’єднувало уродженців Подоння, розпочало випуск газети «Праця», яка відображала життя регіону і широко розповсюджувалось у селах. Українська друкована продукція мала великий попит серед місцевого населення.
Вплив Першого Універсалу
Перший Універсал Центральної Ради, яким було заявлено про автономію України, тоді ще у складі Російської Республіки. Він був проголошений 10 (23) червня 1917 року і викликав величезний ентузіазм на Подонні, особливо в Острогозькому повіті. Він став символом відродження української державності та надихнув місцеві громади на активізацію роботи. У відповідь на цей Універсал селяни Подоння почали збирати кошти та врожай для Національного фонду України.
Цей підйом духу супроводжувався рішенням деяких сільських громад перевести навчання в школах українською мовою. До серпня 1917 року таких шкіл у Острогозькому повіті було шість. Однак відсутність підтримки з Києва, особливо з боку Секретаріату освіти, стала серйозною перешкодою для реалізації цих рішень. Київ не відповів на запити про допомогу з учителями та методичною підтримкою.
Оприлюднення Другого Універсалу
Другий Універсал, який обмежував автономію України та демонстрував поступки Тимчасовому уряду, викликав розчарування на Подонні. Вороже настроєні елементи використали його зміст для твердження, що Подоння не є частиною України. Вони виступали із заявами, що рух за українську автономію у регіоні шкідливий та суперечить революційним інтересам.
26 серпня 1917 року було заплановано два з’їзди: Український національний З’їзд Острогожчини та Валуйщини та Селянський з’їзд Острогожчини. З’їзди об’єдналися і одноголосно ухвалили резолюцію з протестом проти виключення частини Слобожанщини зі складу автономної України: «Український Зїзд української частини Вороніжчини і Селянський Зїзд Острогожського повіту на Вороніжчині 26/VIII постановив: Вислухавши реферат про організацію краєвого органу на Україні лише для 5 губерній українських, Зїзд Острогожського повіту на Вороніжчині, визначаючи себе Українцями, робить заяву Центральній Раді та Російському Тимчасовому Правительству, що поділення України й непризнання Слобожанщини це контрреволюційний шлях, протестує й домогається, щоби українська частина Слобідської України увійшла в склад автономної України в федеративно-демократичній Росії».
Резолюція була направлена до Центральної Ради та Тимчасового уряду. Наступного дня засідання З’їзду було доповнено радниками земських зборів та представниками Української Військової Ради. Було проведено вибори членів Центральної Ради. Одностайно обрали Аркадія Животка та Панібрата-Васильківського (робітника з Валуйків).
У середині вересня 1917 року провели Селянський з’їзд Валуйського повіту. На ньому також було прийнято резолюцію, в якій позначали прагнення Валуйщини до об’єднання з іншими українськими землями у складі України. Учасники з’їзду категорично висловилися проти штучно створеного кордону між Харківщиною та Воронежчиною, наголосивши, що українська влада має її ігнорувати. Був обраний член Центральної Ради від Валуйщини - Петро Федорович Ольшанський, селянин із Микитівки Валуйського повіту, розстріляний московськими комуністами на вулиці рідного села за розпорядженням крайової Надзвичайною Комісією навесні 1918 р. за “українофілію”. Разом із ним більшовики розстріляли колишнього офіцера В.М. Лихобабенка, землевласника дворянина П.М. Агієва та інших осіб. Формальним приводом для розстрілу стало утворення комітету Громадської безпеки у Микитівці. Радянська влада побачила у цьому “ контрреволюцію”, вночі більшовики з’явилися з кулеметами і артилерією: кинули 30 бомб і влаштували Варфоломіївську ніч, вимагали видачі членів громадського комітету.
По завершенню З’їзду в Острогозьку відбулася масова маніфестація, у якій взяли участь делегати, військові українці та місцеві жителі. З ходою, яка співає «Заповіт» та «Шалійте, шалійте», вони пройшли вулицями міста. Виступи на мітингах включали обговорення українських ідеалів, серед яких особливо важливими були виступи: селянина з Євстратівки, який говорив про роль селянства в українському русі, та т. Б. від військових-українців, що докладно зупинився на завданнях військових-українців у визвольній праці та боротьбі українського народу. Маніфестація пройшла під прапорами «Просвіти», Земства та союзу «Земля і Воля».
Прагнення Воронежчини та Валуйщини бути у складі України було підтримане Харківською Радою робітничих та солдатських депутатів. Вони звернулися до Центральної Ради з вимогою про включення до складу автономної України всієї Слобожанщини: «Остаточні межі України повинен означити плебісцит. Українська Центральна Рада повинна зорганізувати власть на Україні. Рада робітничих і солдатських депутатів рішуче протестує проти розділу України на дві часті. Рада домагається негайного прилучення всієї Слобожанщини до автономної України».
24-25 вересня у Харкові пройшов З’їзд Слобожанщини, ухвалили резолюцію, якій сказали: «На всій Україні в етнографічних кордонах, єдиною найвищою владою є Українська Центральна Рада та відповідальний перед нею Генеральний Секретаріат. Слобідська Україна (губернія Харківська та українські частини Воронежчини та Курщини) мають бути приєднані до автономної України.»
“З’їзд Слобожанщини. Учора закінчилася сесія з’їзду слобідської України. На з’їзді було представлено у кількості понад 400 делегатів, Харківська, Воронезька, Курська губернії та область війська Донського. Метою з’їзду є об’єднання Слобожанщини з усією Україною та організація слобожанської ради» - писала харківська преса.
Оприлюднення Третього Універсалу
До листопада 1917 року активність українських організацій на Подонні значно зросла. В Острогозьку та інших містах регіону тривала робота з організації мітингів, з’їздів та культурних заходів. Незважаючи на відсутність матеріальної допомоги з Києва, тривала активна агітація. Українські організації, у тому числі «Просвіта» та «Земля та Воля», організували заходи, на яких обговорювали важливість приєднання регіону до Української Народної Республіки.
Тим часом посилювалась діяльність московських партій, які мали значну матеріальну підтримку, можливість легко пересуватися селами, поширювати літературу та оплачувати роботу агітаторів. Українці ж були позбавлені цих ресурсів, але не падали духом, продовжуючи свою боротьбу, спираючись на свідомість, відвагу та впевненість.
У цей час у селах Подоння збільшувалася кількість селянських організацій, які активно підтримують Україну. Вони відправляли делегатів на з’їзди до Києва й Харкова. Кожен крок Центральної Ради, спрямований на визволення від Московщини, зустрічав підтримку. Ухвалення 7 листопада ІІІ Універсалу Центральною Радою зустріли з радістю, оскільки він відкривав шлях для об’єднання всіх українських земель, у тому числі Воронежщини та Курщини у складі України, надаючи їм можливість висловити свою підтримку українській незалежності.
«До територіі народньоі Украінськоі республики належать землі, заселені у більшости украінцями: Киівщина, Поділля, Волинь, Чернигівщина, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Украінськоі народньоі республики, що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і сумежних губерній і областей, де більшість населення украінська, має бути встановлено по згоді організованоі волі народів.»
Для того щоб організовано висловити думку українського населення Острогожщини та всієї Подонні у відповідь на ІІІ Універсал, українські організації регіону вирішили скликати Селянський з’їзд Подоння на 27 листопада 1917 року. Острогожські Земські Збори були заплановані на 25 листопада, а Валуйські збори – на середину грудня.
Земські Збори в Острогозьку
Відкриття Земських Зборів в Острогозьку 25 листопада 1917 року розпочалося з урочистої атмосфери: прочитано ІІІ Універсал Центральної Ради, проведено молебень, виконано молитву за український уряд та загиблих за свободу України. У залі, прикрашеній у національному дусі, на стіні висів портрет Тараса Шевченка та жовто-блакитний прапор та написом «Нехай живе вільна Україна».
Під час дебатів українські та московські організації обговорювали українське питання, і був запропонований проект про приєднання Острогозького повіту до Української Народної Республіки. Однак московські більшовики, демонструючи цинічне нехтування задекларованими принципами самовизначення народів, стверджували, що в Острогозькому повіті немає ніяких українців, заявляючи це прямо в очі жителям, більшість з яких були українцями. Один із радників тут же вказав на явне українське походження і самосвідомість присутніх, розвінчавши неправдиві твердження більшовиків. Цей епізод особливо яскраво підкреслює московське неприйняття української національної ідентичності, що стало не просто риторикою, а політичною стратегією. Незважаючи на це, резолюція про визнання влади Центральної Ради та приєднання до УНР була майже одноголосно підтримана, з двома голосами проти та одним утриманим.
На Селянському З’їзді 27 листопада 1917 року в Острогозьку стався інцидент із виступами представників московських більшовиків Рижкова та Іоффе, які намагалися зірвати З’їзд та підірвати авторитет Центральної Ради. На вимогу учасників З’їзду, Рижков та Йоффе були змушені залишити збори. З’їзд одноголосно підтримав приєднання Острогозького, Валуйського та Богучарського повітів до Української Народної Республіки, попросивши Центральну Раду прискорити цей процес. Також було ухвалено рішення про розширення та зміцнення Селянського Союзу та встановлення зв’язку між сільськими організаціями для забезпечення координації дій у регіоні.
Після цього З’їзду Аркадій Животко став Комісаром з українських справ у Раді робітничих депутатів, проте незабаром відсторонився через приховану ворожість до українських інтересів більшовиків.
Ворожі сили посилювали свій вплив на Подонні, проте українські організації не припиняли своєї боротьби за національну ідею. Так, селянин П., спрямований на Селянський Повітовий З’їзд у Старооскольському повіті, після полум’яного виступу зазнав нападу: його побили і закрили в коморі, звідки йому довелося тікати.
Ситуація з цинічним запереченням української етнічності на Подонні московськими більшовиками 1917 року віддає чіткою паралеллю із сучасністю. Тоді, як і зараз, кремлівські сили відмовляються визнавати існування української нації, мовної та культурної самобутності, вдаючись до хибних заяв та насильства. Сьогодні, як і понад сто років тому, українцям доводиться боротися за своє право на існування перед обличчям московського шовінізму, який намагається переписати історію та знищити українську ідентичність.
Окупація Східної Слобожанщини
Початок окупації Східної Слобожанщини
4 грудня 1917 року Рада народних комісарів Радянської Росії висунула до Центральної Ради УНР ультиматум, з очевидно неприйнятними умовами: пропускати більшовицькі війська через територію України та припинити їхнє роззброєння.
Виконання ультиматуму було б для України рівнозначне добровільній відмові від державного суверенітету. До того ж, позиція УНР щодо всіх висунутих вимог вже була викладена у заяві Генерального секретаріату УЦР від 30 листопада 1917 року, поява Маніфесту була пропагандистською акцією, спробою перекласти провину за розв’язання війни на українську владу. Відповідь України 7 грудня була логічною: “Росія не має права втручатися у внутрішні справи України. Україна визнає право націй на самовизначення і політичний плюралізм, тому пропускатиме війська на Дон і Кубань. Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади.”
У середині грудня розпочалася війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки. Ігноруючи волю народу Східної Слобожанщини, радянська влада вже на початку 1918 року повністю окупувала її та затвердила знаходження у складі Воронезької губернії. До весни 1918 року українським військам (зокрема, Запорізькій Дивізії) вдалося звільнити невелику частину Подоння.
9 січня було прийнято 4-й Універсал Центральної Ради, яким було проголошено повну незалежність Української Народної Республіки: «Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу.
9 лютого 1918 року було підписано Берестейський мирний договір між УНР та Центральними державами. Фактично це був не лише мирний договір, а й визнання державної незалежності Української Народної Республіки Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською Імперією та Болгарією.
Варто зазначити, що на момент підписання цього договору вже було проголошено ІІІ Універсал, в якому йшлося про входження до складу УНР Курщини, Воронежчини та інших областей, де переважає українське населення та було висловлено бажання бути у складі УНР. Таким чином українські етнічні землі Воронеччини та Курщини були визнані Центральними державами частиною УНР.
3 березня 1918 року Радянська росія також уклала мирний договір із Центральними державами. росія взяла на себе таке зобов’язання: «Росія зобов’язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четверного союзу. Територія України буде невідкладно очищена від російських військ та російської Червоної Гвардії. Росія має покласти край будь-якій агітації чи пропаганді проти уряду чи громадських установ Української Народної Республіки.»
6 березня 1918 року Центральна Рада, спираючись на Берестейський договір, затвердила адміністративно-територіальний поділ УНР, куди увійшло Подоння (Воронежчина та Курщина) із центром у місті Острогозьк увійшло як адміністративно-територіальна одиниця.
Радянська Росія, підписавши і ратифікувавши мирний договір з державами Четверного союзу, погодилася з тим, що Воронежчина та Курщина мають бути у складі УНР, але ненадовго. Договір був ратифікований постановою IV Всеросійського з’їзду Рад від 15 березня 1918 року, анульований постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 13 листопада 1918 року.
Варто скасувати, що Українську Народну Республіку було визнано не лише Німеччиною, Авто-Угорщиною, Болгарією, Османською Імперією та Радянською Росією. УНР як незалежну державу визнали Польща, Латвія, Фінляндія, Естонія, Аргентина, Західна Україна, а також фракції Білого руху: Дон, Крим, Кубань, Російський політичний комітет та Південь Росії.
Встановлення влади московських більшовиків на територіях Східної Слобожанщини, як де-факто , так і де-юре , було окупацією та сприймалося місцевими жителями саме так. Їх численні звернення свідчать про бажання звільнитися від цієї окупації. У своїх зверненнях вони неодноразово просили Центральну Раду, Генеральний Секретаріат, пізніше гетьмана Павла Скоропадського та інші органи влади України захистити їх від більшовицьких банд:
Доповідна записка від 2 липня 1918 р. від представників землеробів, землевласників Суджанського повіту та міста Суджа: У ній описана історія повіту, яка наочно показує їхню приналежність до українського етносу, описано звірства більшовицьких банд, зокрема вбивства місцевого жителя Сергія Поричного за продаж поросят, просять захистити їх від більшовиків і приєднати Суджанський повіт до України.
Звернення представників Валуйківських товариств та спілок, Харківської спілки хліборобів і землевласників Острогозького повіту про негайне приєднання до України від 10 липня 1918 року: «…Нині ми уповноважені клопотати про негайне очищення від більшовиків цих повітів, які підлягають приєднанню. Більшовицькі банди, що називають себе військами Російської соціалістичної республіки, з особливою старанністю і жорстокістю грабують населення повітів, що історично, етнографічно та економічно тяжіє до України, не сподіваючись утримати ці повіти в руках. Пограбуваннями і насильствами, що сягають масових розстрілів і найбільш обурливих знущань, зазнають місцевості /наприклад, Мандрово і Микитівка Валуйського повіту, Розсош Острозького повіту та ін., зайняті німецько-українськими військами, а потім залишеними ними при відході назад. У такому ж положенні знаходиться і нейтральна зона, оскільки більшовики зовсім не зважають на їх уповноважені перемир’я, і господарюють у нейтральній зоні, як у себе вдома, роблячи іноді набіги навіть на місцевості, що вже знаходяться в українських руках, як це неодноразово повторювалося на Фронті, що проходить через Валуйський та Бірючинський повіти наприкінці червня.»
Звернення делегатів від землеробів південних повітів Воронежчини до гетьмана Павла Скоропадському про приєднання їх території до України 3 липня 1918 року: «…Минулого, 1917 року, як тільки до місцевого населення дійшли чутки про можливість створення самостійної України, воно поголовно висловилося за приєднання до України… Так, наприклад, у місті Острогожську півтора місяці тому червоногвардійці, підкріплюючи свої аргументи двома кулеметами, зажадали від З’їзду Делегатів усіх волостей повіту ухвали про бажання приєднатися до Великоросії. Аналогічна постанова була отримана 23-го квітня кінним загоном матросів при двох кулеметах від Росошанського Сільського Сходу. На ст. Євстратівка - Південно-Східний жел. дор. група озброєних матросів загрожувала жителям Варфоломіївської ночі, у разі їхньої відмови від приєднання до Великоросії. Крім цих, можна було б навести безліч подібних фактів. Переселенців за тяжіння їх до України руйнують та виганяють із власних господарств.»
У документах, якими нібито підтверджується «волевиявлення» народу, знаходимо до болю знайомі формулювання запитань, протокол голосування 7 червня 1918 року у слободі Весела Воронезької губернії: «… 2. Як ставляться громадяни до перевороту в Україні та самодержавного строю». Будь-який самостійний вибір українського народу у питаннях політичного устрою своєї держави для московських більшовиків – переворот.
Про бажання східно-слобожанських українців бути у складі України свідчать не тільки їхні звернення. Своє право на самовизначення вони відстоювали у нерівному бою, не завжди знаходили підтримку у Києва, але продовжували боротися. Найбільше їх підтримував Харків. З харківської газети «Южный край» про боротьбу з більшовиками української кінноти біля станції Костянтинівка Воронезької губернії: «БІЛЬШОВИКИ НЕ ВИЗНАЮТЬ ПЕРЕМИР'Я.. 15.06.1918 Зі обізнаних джерел повідомляють, що на Брянському напрямку озброєні банди більшовиків порушують демаркаційну лінію. Поблизу станції Костянтинівка на Воронезькому напрямку більшовицький броньовий потяг відкрив вогонь по нашій кавалерії, яку прогнали артилерія. Більшовицький головнокомандувач, штаб якого знаходиться на станції Лиски , не визнає перемир’я і вважає себе вільним у діях проти України.»
У слободах з радістю зустрічали українську армію, місцеві жителі постачали її продовольством, місцеві хлопці просили прийняти їх на службу: «У слободі Ново-Біленькою , де стояла наша кінна сотня, прибуло 18 молодих здорових хлопців із слободи Ново-Марківки та просили прийняти їх на службу в Гетьманську армію.
Арешти, розстріли та інші репресії не зупиняли жителів Східної Слобожанщини у їхньому прагненні приєднатися до України, хай і до радянської, але до України. Звісно, тон і зміст цих звернень змінилися. Допомогу німецьких військ у відстоюванні суверенітету УНР тепер необхідно було називати окупацією, не виступати проти комунізму і більшовиків як таких. Звернення від 7 лютого 1920 року Ново-Оскільського Виконкому до Бєлгородського Виконкому, копія до Корочинського Виконкому: «…обговоривши у засіданні 31 січня всебічно питання, чи бажане з місцевої та загальнодержавної точки зору приєднання Ново-Оскольського повіту до Харківської губернії спільно з суміжними – Корочанським і Бєлгородським повітами, та вирішивши питання (одностайно) у стверджувальному значенні!, керуючись наступними міркуваннями: Ще в 1917-1918рр. місцеве населення за відгуками Волосних Виконавчих Комітетів одностайно висловилося на користь приєднання до Харківської губернії, і тільки Німецька окупація України перервала подальше здійснення загальнонародного побажання ... ... більша частина населення повіту належить, безсумнівно, до українського народу (колишня так звана Слобідська Україна сягала майже Старого Осколу)… …тяжіння до Харкова видно в усьому, зв'язок з Курськом незначний ...Населення трьох повітів: Ново-Оскольського, Корочанського і Бєлгородського досягає в цілому 650 тисяч (за даними 1912 року).»
Сучасному читачеві тут треба розуміти, в яких умовах люди висловлювали свою думку. Критика більшовизму в той період практично гарантовано вела до розстрілу та репресій проти всієї родини «ворога народу», який неакуратно висловив свою думку. Тому важливо розглядати написане в історичному контексті. Вочевидь, що посилання висловлювання думки населенням повітів 1917-1918 роках це відсилання до зборів, на яких місцеві жителі одноголосно голосували за входження до складу Української Народної Республіки, але в умовах більшовицької диктатури говорити публічно про неї позитивно було неможливо, тому для висловлювання своєї думки про приєднання до України використовуються інші висловлювання, зокрема говорять про бажання приєднатися до Харківської губернії і наголошують на економічну доцільність такого рішення.
Спроба повернення Східної Слобожанщини до України в рамках СРСР
На початку 1923 р. керівництвом УСРР було представлено до Москви проект перегляду кордонів УСРР, який передбачав включення до складу УСРР Східної Слобожанщини (частини територій Воронезької та Курської губерній) та Стародубщини (частина Брянської губернії). Як експерти у справі перегляду кордонів українська сторона запросила українських істориків Дмитра Багалія та Михайла Грушевського. Багалій аргументував необхідність зміни кордонів тим, що в основі державного розмежування молодих радянських республік мають лежати історичні, географічні, етнографічні, лінгвістичні та економічні засади. Проект зміни кордонів було підтримано загальними зборами вчителів та курсантів Українських курсів Воронежа та Українського клубу імені Т.Г. Шевченка.
У квітні 1924 р. була постановою Президії ЦВК СРСР було створено спеціальну комісію з врегулювання кордонів між РРФСР, Україною та Білорусією. Російська губернська влада була налаштована різко проти українського проекту. А від різних слобід Східної Слобожанщини до Києва почали надходити листи з проханнями приєднати їх до України.
У листі від грудня 1924 р. селяни слободи Воронцівка Воронезької губернії розповідають про те, що всіх, хто публічно виступав за приєднання до УСРР, а також обраних ними делегатів заарештували. Вони просять приєднати їх до України та не залишати москалям. Є ще досить цікава доповідна записка секретаря АПО ЦК КП(б)У Трублачев з Воронцовки, що з’явилася кілька місяців до цього – 26 жовтня, у ній він наводить витяг із листа одного студента своєму товаришеві: “ Останнім часом у всьому великому Павлівському повіті, тільки й кажуть, що про приєднання до України. Якимось чином населенню стало відомо про клопотання ЦВК УСРР щодо приєднання нашої місцевості до України. Це питання схвилювало населення надзвичайно, скрізь тільки й говорять про це. При чому бажання перейти до України незвичайне, всі села, навіть москалі, одноголосно висловлюються про перехід до України“
У квітні – серпні 1925 році, до ВУЦВК та уряду УСРР українським населенням губерній Центрального Чорнозем’я було надіслано сотні листів, у яких висловлювалася надія на те, що повіти, в яких більшість населення становлять українці, перейдуть до складу Радянської України. У квітні 1925 р. заступник голови Ради національних меншин І.Давидов повідомив про колективні вимоги про організацію українських шкіл, що надходять з Воронезької губернії.
У 1927-1928 роках українські більшовики знову порушили питання про етнічні кордони України, вони посилалися на «грубе збочення національної політики партії стосовно українського населення в Курській та Воронезькій губерніях». У 1928 році український нарком освіти Микола Скрипник написав статтю «Про кордони УСРР», в якій домагався перегляду існуючих кордонів, які заважали б вільному розвитку української національності. На його думку, до складу України мали перейти не лише деякі райони Воронезької та Курської губернії, а й Ростовської, а також Кубань. Закрив це питання Йосип Сталін 12 лютого 1929 року. На зустрічі з українськими письменниками він сказав, що «це питання кілька разів обговорювалося у нас» і вирішено було нічого не змінювати: «занадто часто змінюємо кордони – це справляє погане враження і всередині країни, і за межами країни». У липні 1933 року, після звинувачень у націоналізмі та засудження на пленумі ЦК КП(б)У, Микола Скрипник наклав на себе руки.
Радянська українізація в районах Східної Слобожанщини
Українізація на території РРФСР була своєрідною відповіддю на безперервні навіть в умовах найжорстокіших репресій спроби українського населення бути у складі України. Через традиції козацького самоврядування українські селяни в середньому були більш освіченими та політично обізнаними, ніж росіяни. Це викликало тривогу у більшовиків, тому що східнослобожанські українці могли аргументовано викладати свою позицію щодо приєднання до УСРР та апелювали до декларованих СРСР прав народів та демократичних цінностей.
СРСР у той час активно працював над своїм позиціонуванням на міжнародному рівні та визнанням з боку провідних держав. Тому одне з негласних завдань українізації можна побачити у прагненні формально показати виконання положень свого законодавства іншим державам та подання СРСР як держави з прогресивною правовою системою. Це припущення цілком відповідає датам подій. XII з’їзд РКП(б), який прийнято вважати початком коренізації (і тому числі українізації), пройшов у квітні 1923 року, а перші рішення про визнання СРСР з’явилися у липні цього ж року.
З іншого боку, формальна українізація на територіях РРФСР, де переважало українське населення, позбавляла українців, що проживають там, одного з основних аргументів щодо необхідності приєднання до УСРР – про неможливість реалізації своїх мовних та культурних прав при знаходженні у складі РРФСР. Це також послаблювало позицію УСРР щодо цього питання. Формально виходило, що всі мовні та культурні потреби у східнослобожанських українців задовольняються і в РРФСР. Хоча при детальному розгляді стає очевидним, що це не так.
Це добре видно на прикладах, які наводить Аркадій Животко. Так, наприклад, у самому українському місті повіту – Розсоші, де 95,8% населення складали українці, у 1927 році функціонували лише 7 шкіл з українською мовою навчання, що становило лише 4% від загальної кількості шкіл. До 1931 року кількість таких шкіл збільшилася до 55 (31% усіх шкіл). Проте загалом по Розсошанщині, де 89,6% населення були українцями, відсоток українських шкіл залишався ще нижчим.
Інші повіти Подоння перебували в ще гіршому становищі. Для порівняння, на 2,6 млн осіб російського населення в УРСР у 1931 році 94,5% дітей мали доступ до шкіл із російською мовою навчання.
Ситуація з українською пресою була не кращою. На 1 млн українців Подоння 1929 року виходила лише одна газета українською мовою — «Зоря Комуни» (Розсош). Журналів українською мовою не було зовсім. У той же час для 2,6 млн. російського населення в УРСР видавалися 11 газет (9 з них - щоденні) та 24 журнали.
Цифри того ж порядку, але вже в рамках Воронезької гурбернії: у 1924–1925 роках у чотирьох повітах було відкрито 32 українські школи. До 1926 року кількість українських шкіл вирішили збільшити до 74. У 1926 році працювало 90 українських шкіл. У 1925 році було організовано курси для підготовки викладачів для українських шкіл.
Не найкращим чином ситуація складалася і у Курській губернії: «Щодо задоволення національних та культурних запитів українського населення, то щодо Курської губернії наразі ми маємо такі дані: 56 033 особи школярів – українців. Відповідно до мережі культурних установ на 1924-25 р. (3 сільські школи) здобували освіту рідною мовою лише 345 дітей або 0,6%»
Українізація на територіях Східної Слобожанщини сприймалася не тільки як культурний процес, а й як політичний фактор, що викликає страх у радянської влади. У них є згадки про «малоросійський патріотизм», який проявляється в тому, що хлопці та дівчата одягають національний одяг і співають у садочках. І згадки «українського націоналізму», так, у доповіді представника від Розсоші є інформація, що в селі Стара Калитва в сільраді на стенді написано «Старокалитвянська сільрада, УСРР» і що голова відмовився прибрати «УСРР».
Процес українізації в Центрально-Чорноземній області (ЦЧО) було скасовано 15 грудня 1932 року ухвалою ЦК ВКП(б) за підписом Йосипа Сталіна, яке було розглянуто 19 грудня на засіданні Бюро обкому ВКП(б) ЦЧО. Перший секретар Йосип Варейкіс виступив з доповіддю, за якою з 1 січня 1933 року наказувалося зупинити подальшу українізацію районів з перекладом усього діловодства на російську мову, а з вересня перекласти всі українські школи на російську мову навчання. 26 грудня 1932 року вийшло розпорядження № 59 щодо Центрально-Чорноземної області, яке ліквідувало українізацію у судочинстві. Згідно з цим документом, все діловодство в судах та прокуратурі переходило на російську мову, припинялося листування українською мовою.
Почалася активна фаза знищення будь-яких проявів української культури та фізичне знищення українців шляхом організації Голодомору, що був, зокрема, і на території Східної Слобожанщини. Радянська влада знищувала видатних діячів східнослобожанської української культури , часто звинувачуючи їх у тероризмі, так само як нині робить росії.
Так «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» було звинувачено українського поета, драматурга, театрознавця, літературного критика та перекладача Костя Степановича Буревія, розстріляного катами з НКВС у київській в’язниці 15 грудня 1934 року. Народився 2 серпня 1888 року у слободі Великі Меженьки на Воронежчині.
Український поет, драматург, перекладач зі Східної Слобожанщини Євген Павлович Плужник. Народився 14 грудня 1898 року у слободі Кантемирівка, Богучарського повіту, Воронезької губернії. 4 грудня 1934 року був заарештований НКВС. Звинувачений у приналежності до націоналістичної терористичної організації. Засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на тривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу 2 лютого 1936 р. Його останніми словами була фраза «Я вмоюсь, згадаю Дніпро і помру».
Під звинувачення у співпраці з Організацією Українських націоналістів (ОУН) та «терористичну діяльність» східнослобожанські українці могли потрапити за будь-який вияв української національної ідентичності. Багатьох імен ми не знаємо. Досліджень на цю тему практично немає, тому що ці відомості зберігаються в архівах НКВС у росії і вони засекречені. Але деякі свідчення цих злочинів все ж таки можна знайти в книгах, ось одне з них: «Наймолодшими у списку виявилися дев’ять учнів Розсошанського птахотехнікуму. Їх заарештували ще у жовтні 1936 року, коли їм було по 18-19 років як членів так званої «організації українських націоналістів», а розстріляли у вересні 1937 року».
Після 1991 року
Газета «Східна Слобожанщина»
Після розпаду СРСР повіяло запахом свободи, оскільки російська федерація почала декларувати прихильність до європейських цінностей, прав і свобод людини і громадянина, невід’ємною частиною яких є етнічні права національних меншин. Українці Східної Слобожанщини, які зберегли національну ідентичність попри репресії, почали робити спроби відродження української культури та дивилися в майбутнє з оптимізмом: «До 80-х років на Вороніжчині відбувалася тотальна денаціоналізація українців, як і інших народностей, що тут мешкають, і тільки розпад Радянського Союзу та формування незалежної України дали новий імпульс відродженню національної свідомості воронезьких українців» - писав В’ячеслав Свистунов у газеті “Східна Слобожанщина”.
Газета «Східна Слобожанщина» видавалася у Воронежі з 1992 по 1995 роки та служила важливим інструментом культурного відродження для української діаспори у регіоні. Її редактором був Микола Бірюк, професор Воронезького державного університету, відомий активною позицією у просуванні української культури та мови. Газета публікувала матеріали українською мовою, включаючи статті про історію, культуру та сучасне становище українців у Воронезькій області.
Але вже незабаром з-під маски прихильності до демократичних цінностей почав виглядати імперський оскал Москви. Газета «Східна Слобожанщина» почала зазнавати політичного та адміністративного тиску. Це пов’язувалося з її українською орієнтацією та активною підтримкою культурного відродження українців у регіоні. Значна частина матеріалів газети висвітлювала історію та культуру українців регіону, що не відповідало політиці росії, спрямованій на асиміляцію та русифікацію українців.
Утім, сп’яніння від гарних московських промов багатьом не дозволило побачити перші прояви оскалу імперського монстра. Росія активно вибудовувала міжнародні відносини і багато держав її вважали за друга, зокрема Україна. Така зовнішньополітична ситуація певним чином впливала і на стратегію взаємодії з державою всередині країни. Тому підтримати таку газету виявилося просто нікому. До середини 2000-х років тиск на українські організації в росії був не таким сильним, у немилість потрапляли лише найдопитливіші дослідники політично незручної історії. Тому більшість українців все ж таки бачили перспективи у розвитку доброзичливих відносин з російською державою та шукали більш компромісні форми збереження української культури.
Місто Розсош – в тобі Україна жива!
Найяскравішим проявом української ідентичності на Східній Слобожанщині можна назвати Фестиваль слобідської української культури Россошанського краю “Місто Розсош – в тобі Україна жива!”, який проходив у Воронезькій області. Його метою було відродження та підтримка самобутньої культури Слобожанщини. Особлива увага приділялася фольклору та народній музиці. Важливою частиною фестивалю була “Пісня рідного дому”, яка стала візитівкою заходу. Про Фестиваль добре знали і за межами росії, туди часто приїжджали гості з України.
Перший фестиваль відбувся 13 жовтня 2001 року. Переможцем та володарем головного призу цього фестивалю став фольклорний ансамбль “Витоки Придонья” з Нової Калитви, який крім цієї винагороди отримав також почесний диплом “За найкраще виконання народних пісень” на Всеукраїнському святі в Києві “ми всі - діти твої, Україно”. Відтоді фестивалі на россошанській землі відбувалися щорічно (за винятком 2006-го, 2009-го і 2010-го років). Останній, восьмий фестиваль, стався в Росоші 10 грудня 2011-го року, після трирічної перерви.
Виникнення цього свята української культури Східної Слобожанщини пов’язане, звісно, не з будь-якими державними установами російської федерації, а з місцевими аматорами українського слова, краєзнавцями та дослідниками, які вважали, що українська культура на Східній Слобожанщині не має загинути, а має розвиватися.
Ініціаторами проведення українського фестивалю в Росоші стали Олексій Дев’ятко, Раїса Дерикот, Віктор Коліух, Петро Чалий та Тетяна Чала. Звичайно ж, для проведення фестивалю потрібні були гроші, і тут дуже своєчасною стала допомога місцевого підприємця Олександра Бабешка, завдяки якому фестивалі не лише змогли проводитися щороку, а й було започатковано спеціальні грошові премії для його переможців у різних галузях українського мистецтва. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з усіх українських районів Воронежчини проводились творчі змагання з численних номінацій: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художній живопис тощо.
Премії, якими нагороджували найкращих майстрів української культури на цьому фестивалі, мають імена найвідоміших українських діячів, які своєю працею послужили українській справі на Східній Слобожанщині. Причому якщо одні премії названі на честь великих українців, чиї імена відомі усій Україні (історики Микола Костомаров і Дмитро Багалій, поет Євген Плужник), то інші носять імена людей, яких не знають на Великій Україні, але яких добре і славно пам’ятають українською Подонню – місцевого краєзнавця, вчителя історії Івана Ткаченка, художника Володимира Цимбаліста. Таким чином, слобожанські українці прагнули зберегти пам’ять про цих видатних українців на рідній землі.
До 2011 року репресивний каток Москви вже активно працював по всіх незалежних українських організаціях. Фестиваль, що відроджував пам'ять про українське минуле Східної Слобожанщини, вочевидь, не вписувався в політичну стратегію московської імперії. Тому він припинив своє існування.
Верховний комісар ОБСЄ зафіксував порушення мовних прав мешканців Воронезької області – етнічних українців
13 березня 2009 року Верховний комісар відвідав Воронеж та побував у школі №91, де українська мова викладалась факультативно. Завдяки гарному знанню англійської мови вчителька Надія Кривцова змогла донести до гостей, що українська мова в школі вивчається лише завдяки ініціативі та за допомогою – моральної та матеріальної – батьків та українського товариства «Перевесло», а місцева влада надає «підтримку» у вигляді виплати вчителеві 200 рублів на місяць.
Характерно, що серед російських учасників зустрічей були ті, хто дивувався з мети візиту Верховного комісара ОБСЄ, не знаючи про такі проблеми, як задоволення гуманітарних потреб національних меншин, зокрема українського населення. Лише від радника Верховного комісара багато учасників зустрічі в обласній адміністрації дізналися, що росія як держава згідно з нормами міжнародного права має певні зобов’язання щодо забезпечення освітніх та інших прав меншин. Учасникам місії Верховного комісара довелося переконувати одного з представників громадськості в тому, що громадяни росії — українці, а також вірмени, узбеки, татари та інші — є такими ж платниками податків, як і громадяни російської національності, і мають конституційне право на рідну мову. Підтримувати такі ініціативи у росії зобов’язана російська держава, а не Україна, Вірменія чи Узбекистан.
Голова товариства «Перевесло», професор Воронезького державного університету (ВДУ) Микола Бірюк зазначив, що на півдні області значна частина населення на побутовому рівні користується українською мовою, причому ні читати, ні писати українською люди не вміють, а можуть лише говорити. Багато російських учених, не кажучи вже про урядовців, вважають цю промову «південним діалектом російської». Водночас співробітники ВДУ Геннадій Ковальов та Марія Авдєєва, які склали «Словник українських говірок Воронезької області», вважають цю мову українською та закликають вести «цілеспрямовану та послідовну роботу зі збереження культурної спадщини та самобутності другої за чисельністю національної групи населення Воронезької області». І держава має надавати у цьому підтримку, а не перекладати відповідальність на ентузіастів із громадських організацій. “Українська мова не повинна почуватися ізгоєм на Воронезькій землі”, - додав він.
У цьому ж напрямку йшли пропозиції товариства «Перевесло» щодо необхідності сприяння з боку державних органів вивченню української мови у місцях компактного проживання україномовного населення, розвитку та розповсюдженню української культури. Була спроба організувати вивчення української у школі №15 Воронежа, 25 дітей висловили таке бажання. З міського бюджету потрібно було виділяти 320 доларів рік, але чиновники ініціативу не підтримали.
Від закриття українських газет та організацій до переслідування за українську національну ідентичність
Незважаючи на те, що східнослобожанські українці є корінним населенням Воронезької, Білгородської, Курської та Ростовської областей, обласними та федеральними чиновниками вони сприймалися не як корінне населення, а як гості. Гості на власній землі. У так звані демократичні часи східнослобожанські українці були дискриміновані російською державою, відсутністю державної підтримки, спрямованої на збереження мови та культури східнослобожанського субетносу українського народу. Але культура та мова зберігалися завдяки зусиллям небайдужих ентузіастів. Тоді російська держава розпочала боротьбу із незалежними українськими організаціями. Після закриття незалежних українських організацій у росії, вона у 2014 році прийшла з війною в Україну, а у 2022 році перейшла до повномасштабного формату війни. Здавалося б, не повинно залишитися людей з російськими паспортами, які б зберігали українську національну ідентичність, але вони залишилися. Тоді в росії почали судити людей за цю ідентичність, демонструючи іншим, що буде, якщо публічно говорити про те, що ти етнічний українець.
Найбільш відомий у публічному просторі приклад етнічного переслідування – справа Олександра Димитренка, козака слободи Манино Калачеївської сотні Острогозького полку Слобідської України. Популяризував історію рідної слобожанської землі. За це його звинуватили у державній зраді та підготовці до диверсії. Російський суд засудив його за те, що він є українцем на 22,5 роки позбавлення волі.
Олександр Димитренко не відмовився від своєї української національної ідентичності і опинившись у висновку, ось що він пише в одному зі своїх звернень: «Від наших пращурів нам у спадок дісталися мова та побутова культура, тобто ми, корінне населення південної частини Воронезької області, є етнічними українцями та належимо до етнокультурного регіону – Слобожанщина.»
Його незламність і сила духу настільки обурили суддів, що йому дали термін ув’язнення більший, ніж просив прокурор.
Інші менш відомі, але не менш важливі імена:
Антон Осипенко, мешканець Воронежа, на одному з мітингів сказав, що він українець. Змусили вибачатися на камеру і засудили на 9 років і 10 місяців позбавлення волі.
Олександр Філімонов, уродженець слободи Нижній Ікорець, Ліскинського району Воронезької області, козак Острогозького полку, популяризував культуру українського козацтва.
Був підданий жорстоким тортурам електрострумом, задушенням та побиттям. Співробітники Воронезького управління ФСБ відбили Олександру внутрішні органи. У СІЗО-3 Воронежа практично став нирковим інвалідом. У медичному обстеженні йому відмовляють понад рік.
На жаль, це далеко не вичерпний перелік.
На систематичне знищення східнослобожанських українців звернув увагу Президент України Володимир Зеленський, що позначилося на Указі Президента України №17/2024 від 22.01.2024 Про історично населені українцями території російської федерації. Серед цілей у ньому позначені: збереження національної ідентичності українців у російській федерації ; збирання та вивчення фактів та свідоцтв про злочини, скоєні проти українців, які проживають (проживали) на територіях росії, історично населених етнічними українцями.
Наша боротьба продовжується.
Автори східнослобожанські українці, засновники руху «Східна Слобожанщина»:
Математик, юрист, у минулому місцевий депутат, визнана в росії терористом та іноагентом, оголошена в міжнародний розшук Ніна Бєляєва
Доброволець Української Добровольчої Армії та історик Андрій Ворон
Comments