Трагедія в Миколаївську, або як знищували далекосхідних українців
- Володимир Дубовський
- Mar 12
- 11 min read
«Дура одна дітей своїх серед свиней сховала, ну ми їх разом із поросятами на розхід і пустили. Дуру цю із собою в місто спочатку повезли, але дорогою викинули, бо вона хворою виявилася...»
Це не цитата злочинів, скоєних російськими окупантами зараз в Україні або німецькими окупантами в період Другої світової.
Це спогади одного з московських більшовиків, відправлених як карателів на територію Далекого Сходу, де нащадки українських переселенців разом із корінними автохтонними народами спробували створити незалежну від Росії державу. Росія та її історики, як правонаступники СРСР, називають цю подію сухо «Миколаївський інцидент». Так само називається і стаття в російській Вікіпедії.У моїй статті я хотів би розповісти про той жах, який коївся в одному з міст Далекого Сходу більше ніж 100 років тому.
Місто Миколаївськ-на-Амурі (до 1926 року іменувалося Миколаївськ), назване так на честь святого Миколая. З 1860 по 1920 роки місто було найбільшим портом на річці Амур. 1856 року указом Олександра II було утворено Приморську область, до якої увійшли Камчатська область і землі в нижній течії Амура. Миколаївський пост, який отримав статус міста, став столицею нового регіону.
Ось що згадував письменник Антон Чехов, відвідавши це місто:
«...наїжджало багато всіляких із Росії та іноземних авантюристів, селилися поселенці, спокушені надзвичайним достатком риби і звіра».
Але за кілька років було засновано Владивосток, куди і перенесли основний порт, а місто Миколаївськ стало поступово занепадати.
Однак занепадало воно рівно до тієї пори, коли наприкінці 1880-х років місто стало центром золотовидобутку, і за всього лише 2-3 роки його населення зросло в 5,5 разів! Знову в місто почали приїжджати мігранти, знову провінційний театр і кабаре стали збирати публіку, а місцеві торговці - розширювати свої крамниці.Видобуток золота і подальший економічний підйом поступово приваблювали переселенців, і до 1897 року чисельність населення досягла 5668 осіб.
У 1896-1899 роках у Миколаївську починається підйом рибної промисловості. Відроджується кораблебудування, створюються підприємства з виготовлення бочкотари, лісопереробки тощо. Місто стає другим за значимістю далекосхідним портом після Владивостока.
До 1913 року кількість жителів міста сягає 14,4 тисячі осіб. У місті 2136 будівель, заново створено мережу ремісничих училищ і шкіл.Незабаром Миколаївськ укотре стає обласним містом - цього разу центром Сахалінської області.
До революції 1917 року чисельність населення міста сягає щонайменше 20 тисяч осіб. Ось, до речі, дані перепису населення міста:
20 203 особи, з них:
13 758 - малороси (українці);
2621 - великороси (московити);
2082 - тунгуси;
480 - татари;
232 - японці;
356 - якути(саха);
201 - китайці;
122 - євреї;
62 - американці;
44 - корейці;
34 - німці;
21 - грузини;
190 - представники інших народностей.
На початку двадцятого століття починається підйом українського національного руху на Далекому Сході. У 1914 році в Миколаївську створюється перша українська організація - «Миколаївська Громада». Організація відкриває невеликий клуб, у якому ставлять театральні постановки і святкують українські національні свята.
У 1917 року головою громади стає місцевий мешканець, нащадок українських переселенців із Чернігівської області України, власник місцевої книжкової крамниці Андрій Єремєєв. Єремєєв також обирається делегатом і бере участь у Всеукраїнських з'їздах Далекого Сходу, що відбувалися надалі, представляючи на них українців Миколаївська.
Навесні 1918 року місцева громада формує органи самоврядування, створює перші загони самооборони та місцевої міліції. Пізніше жителі Миколаївська на зборах підписують угоду з урядом Далекосхідної Української Республіки та відправляють цю угоду зі своїми представниками до міста Владивостока. Відбуваються вибори до місцевої ради.
У серпні 1918 року місцеві загони самооборони не допускають на свою територію збройні підрозділи білого руху. За свідченнями сучасників тих подій, трапляється невелика сутичка, після якої збройним загонам білого руху відмовляють у підтримці, заявляючи, що місцеві жителі не мають наміру брати участь у Громадянській війні на боці білих. Однак при цьому їм дозволяють здійснювати торгівлю, поповнити припаси, а також, за бажання, залишитися на зимівлю.
Взимку 1918 року в місто входять війська японської імператорської армії, і в Миколаївську розміщується гарнізон чисельністю 350 осіб зі складу 14-ї піхотної дивізії під командуванням майора Ісікави. Також на той момент у місті проживало від 200 до 450 осіб японського цивільного населення.
Загальна кількість збройних сил на той момент у місті становила:
500 осіб - загін самооборони Миколаївської громади під командуванням Андрія Єремєєва. Вони не мали артилерії; озброєння складалося здебільшого з холодної зброї та мисливських карабінів.
350 осіб - військовослужбовці японської імператорської армії під командуванням майора Ісікави. У розпорядженні загону було два невеликих артилерійських знаряддя, установки для запуску запалювальних ракет, а також більш сучасне озброєння, ніж у самооборони.
Між японцями та представниками місцевої влади було укладено угоду, в рамках якої японські військові розміщувалися в місті та зобов'язувалися забезпечити безпеку не тільки японського населення, а й інших жителів Миколаївська.
Події січня 1920 року
3 січня 1920 року Миколаївськ обложило партизанське з'єднання червоних чисельністю 3000 осіб під командуванням Якова Тряпіцина і Тимофія Наумова. У розпорядженні більшовиків було 10-15 артилерійських гармат, а також два кінні загони чисельністю близько 300 вершників.
Партизанський загін здебільшого складався з уродженців європейської частини Росії: Рязанської, Московської та Нижегородської губерній. Командири Яків Тряпіцин і Матвій Наумов також не були жителями Далекого Сходу.
Яків Тряпіцин: народився в Муромському повіті Володимирської губернії. До революції працював помічником машиніста на пароплаві в Нижньому Новгороді, був ветераном Першої світової війни, дослужився до прапорщика. Під час Громадянської війни направлений більшовиками командувати Амурським фронтом.
Матвій Наумов: заступник Тряпіцина, родом із міста Твер, також як і Тряпіцин переконаний більшовик.
Одразу з початком облоги в місті почалося повстання прихильників більшовиків, проте воно було швидко придушене японським гарнізоном і силами місцевої міліції Зеленого Клина. Учасників повстання було не багато, і всіх їх затримали і передали місцевому самоврядуванню. Після судових розглядів усіх затриманих відпустили на волю; до них не було застосовано жодних санкцій, окрім вилучення зброї та арешту строком на дві доби.
Бої за місто почалися 21 січня 1920 року. У перші дні боїв червоні, незважаючи на чисельну перевагу, програвали і були змушені відступити. Пізніше, заручившись підтримкою місцевих китайців і застосувавши кінноту, вони до 25 січня оволоділи фортецею Чниррах, що була в передмісті міста.
Одразу після захоплення фортеці більшовики почали артилерійський обстріл міста. Представники сил самооборони Миколаївська і прихильники незалежності УДВР стали мобілізовувати жителів міста, щоб відбити фортецю. Однак командувач японським гарнізоном майор Ісікава несподівано відмовився брати участь у штурмі, заявивши про нейтралітет. Своє рішення він пояснив декларацією про неучасть японської армії в громадянській війні в Росії, укладеною між Японією та урядом більшовиків.У результаті капітуляції японців 28 лютого було укладено перемир'я, за умовами якого загони більшовиків могли увійти в місто. В обмін на це більшовики обіцяли гарантувати недоторканність японського населення та його власності. Після цього загін Тряпіцина вступив до Миколаївська.
Одразу після приходу в місто більшовики, полонивши членів загону самооборони, почали арешти найбагатших і найвпливовіших осіб Ніколаєвська за заздалегідь складеним списком. До нього увійшли члени місцевої громади, а також особи, які підписали лист із проханням про охорону міста японським гарнізоном. Усіх затриманих ув'язнили в міській в'язниці.
Частині членів громади вдалося уникнути покарання і сховатися в будівлях, де розташовувався японський гарнізон. Незважаючи на збереження нейтралітету, японці не дозволили більшовикам проникнути на територію гарнізону.
Тряпіцин побоювався, що після розкриття льоду на річці Амур японці отримають підкріплення з острова Сахалін. Надходили також відомості, що в місцевих селах у відправлених Матвієм Наумовим більшовиків не вдається проводити агітацію і мобілізацію. Серед місцевого населення переважала ідея об'єднання із залишками сил самооборони Миколаївська, місцевими тунгусами і японським гарнізоном для виступу проти більшовиків.
У зв'язку з цим Тряпіцин і Наумов ухвалили рішення роззброїти і полонити японський гарнізон. 11 березня 1920 року начальник більшовицького штабу Тимофій Наумов передав японцям ультиматум із вимогою часткового роззброєння.
Заручившись підтримкою членів української громади, японський гарнізон вирішив зробити несподівану вилазку.
У ніч з 11 на 12 березня японці несподівано відкрили вогонь по штабу Тряпіцина, обстрілявши його ракетами. Значну частину Миколаївська було підпалено. У нападі на більшовиків, крім японського гарнізону, брала участь більша частина боєздатних чоловіків із місцевого населення міста.
Начальник штабу Наумов загинув, секретар штабу Покровський-Чорних застрелився, побоюючись розправи. Тряпіцина, пораненого в обидві ноги, товариші винесли з палаючої будівлі штабу. Більшовики засіли в сусідній кам'яній будівлі, організувавши там оборону. За спогадами більшовиків, у перші моменти Тряпіцин вважав, що все втрачено, і просив товаришів застрелити його.
Протягом перших двох днів боїв ініціатива перебувала в руках місцевих жителів і японського гарнізону. Однак потім командування прийняв командир гірничо-видобувного полку Іван Будрін, який підійшов із селища Кербі з підрозділом, сформованим із працівників копальні, переважно великоросів.
На допомогу повсталим проти більшовиків жителям Ніколаєвська вирушили жителі навколишніх сіл, але їх зупинив добре озброєний загін китайських партизанів, які залишилися на зимівлю в передмісті міста й уклали угоду з більшовиками.
Зрештою чисельна перевага більшовиків далася взнаки, і в боях, що тривали чотири доби, японський гарнізон разом із силами самооборони Ніколаєвська був повністю знищений. Більшовики втратили від 300 до 800 осіб, що стало результатом раптовості і втрати управління в першу добу боїв.
Майор Ісікава із залишками гарнізону сховався в магазині «Сімадо», а сили самооборони Миколаївська на чолі з Андрієм Єремєєвим - у будівлі клубу громади. Обидві будівлі більшовики облили гасом і підпалили, а тих, хто вискакував із вогню, розстрілювали. Тяжко пораненого майора Ісікаву вбив особисто Іван Будрін. Єремєєв та інші захисники з жителів Миколаївська, які підняли зброю проти більшовиків, також загинули.
Після завершення бойових дій більшовики розгромили і спалили японський квартал. Розгром супроводжувався вбивствами, особливо з боку кримінальних і напівкримінальних елементів, включно з так званими «сахалами» - колишніми сахалінськими каторжниками. Під час цих подій було вбито близько 80 жінок японської колонії.
Під час боїв, у ніч на 13 березня, більшовики вирізали всіх ув'язнених міської в'язниці, включно з прихильниками незалежного від Росії Зеленого Клину, а також з іншими арештантами, зокрема, з більшовиками, які навіть проштрафилися. Серед убитих виявилися протоієрей Серапіон (Черних), колишній голова земської управи Капцан і колишній губернатор Сахаліну барон фон Бунге.
15 березня опівдні капітулювала остання група жителів Миколаївська. Велика частина японців загинула в бою. Практично вся японська колонія (834 особи) була винищена більшовиками. Разом із жінками та дітьми було вбито приблизно 1500 членів Миколаївської громади. Їхнє майно - рухоме і нерухоме - було конфісковано і частково розграбовано.
Під час боїв величезна частина Миколаївська була знищена пожежею.117 полонених японських солдатів, а також 11 японських жінок були поміщені до в'язниці. 12 японок, які були одружені з китайцями, врятувалися завдяки тому, що китайські сім'ї вкрили їх.
З-поміж іноземних громадян було заарештовано англійського управителя одного з найбільших рибних промислів міста Джона Фріда, якого згодом більшовики розстріляли за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.
Після розгрому місцевих сил самооборони і японського гарнізону в Ніколаєвську було запроваджено порядки воєнного комунізму: націоналізовано кооперацію, скасовано гроші, введено зрівняльне постачання та інші заходи. Для цього використовували конфісковане майно чиновників колишньої царської та місцевої адміністрації УДВР, буржуазії та інтелігенції, а також японської колонії.
Однак грабежі та насильства з боку напівкримінальних елементів, які не стримувалися місцевою міліцією та ВНК, викликали обурення навіть серед частини більшовиків. Невдоволення охопило також чоловіків з-поміж місцевих жителів, колишніх солдатів гарнізону фортеці Чниррах, і деяких далекосхідних більшовиків.
Очолив незадоволених Іван Будрін, командир гірничо-видобувного полку. Незважаючи на членство в партії більшовиків, Будрін, уродженець Далекого Сходу, не погоджувався з політикою, яку проводив Тряпіцин, і незабаром став на чолі змови проти нього.
Будрін активно готував змову проти Тряпіцина, але 22 квітня 1920 року, згідно з наказом № 66 головнокомандувача Народно-Революційної армії Г. Х. Ейхе. Х. Ейхе, Якова Тряпіцина призначили командувачем Охотського фронту. Відповідно до цього наказу всі підпорядковані йому партизанські загони були перетворені на частини Народно-революційної армії ДВР. 23 квітня Тряпіцин, отримавши більшість голосів на гарнізонних зборах, заарештував своїх опонентів, зокрема Будріна.
Звістка про розгром військового гарнізону і розправу над японською колонією в Миколаївську вразила Японію і стала підставою для японського уряду почати масове вторгнення на Далекий Схід, намагаючись виправдати свої дії в очах світової громадськості.
Ніч із 4 на 5 квітня 1920 року стала часом нападу японців, підтриманих частиною партизанів Зеленого Клину, на органи більшовицької влади і військові гарнізони більшовиків у Хабаровську, Владивостоці, Спасську та інших містах Далекого Сходу. Японці захопили ці міста, що призвело до ізоляції Охотського фронту Тряпіцина від решти збройних сил більшовицької Далекосхідної Народної Республіки.
У травні 1920 року японське командування, спрямувавши війська з Хабаровська до Ніколаєвська, отримало підтримку від загону прихильників Української Далекосхідної Республіки на чолі з Миколою Шевченком, місцевим жителем, сином священика з Чернігівської області. Разом із цим, японські кораблі, взявши під контроль Північний Сахалін, увійшли в гирло Амура і наблизилися до фортеці Чниррах.
22 травня 1920 року, усвідомлюючи неминучість наступу з обох боків антибільшовицьких сил і беззахисність Миколаївська, Тряпіцин розпочав переговори з китайським консулом Чжан Веньхуаном і комодором Чень Шиїном про спільні дії проти японців. Однак китайці, незважаючи на тиск, відмовилися взяти участь у боях.
Не отримавши вказівок від центрального штабу армії ДВР, керівництво Охотського фронту 10 квітня 1920 року ухвалило рішення евакуювати населення в село Кербі та знищити місто Ніколаєвськ, а також фортецю Чниррах, щоб не дати японцям створити військову базу. Тряпіцин заявив: «Для іноземних держав буде дуже показово, якщо ми спалимо місто, а населення евакуюємо».
За версією більшовиків і російської вікіпедії, масова евакуація почалася 23 травня і завершилася 30 травня 1920 року. Основна частина населення Миколаївська і партизанів була переправлена на пароплавах у район села Кербі. Однак залишається загадкою, яким чином більшовикам вдалося перевезти через Амур і провести через 250 кілометрів тайги щонайменше 15 000 осіб, а також чому ніхто з евакуйованих так і не був знайдений після цієї операції.
Питання про евакуацію відпадають, коли дізнаєшся, що було насправді і як проходила ця «евакуація».Нижче я наведу спогади самих більшовиків про дні «евакуації», вони взяті з матеріалів розслідування, яке пізніше проводила японська сторона:
«Наш штаб вирішив стерти з лиця землі людське сміття, яке заважало здійсненню ідеалів, за які найкращі уми людства склали свої голови. Технічно це викликало низку труднощів, оскільки постріли могли привернути увагу японців, які могли вжити якихось заходів. А інші способи умертвіння до певної міри не подобалися штабу, і було вирішено умертвіння зробити холодною зброєю.»
«Місцеві дівки мені не сподобалися, буйні, брикалися як кобили, а ось японки - тихі, слухняні, спокійні.»
«Місцеві куркулі були всі! У кожного по кілька корів, коней, льохи і сараї від їжі ломляться, а приїдеш до них, попросиш на потреби нашого загону - то брешуть одразу і кажуть, що нема нічого.»
«Уздовж дороги на снігу лежали тіла вбитих людей. Чорніли калюжі крові. На моє запитання, хто ці люди і коли їх побили, Костін зі злістю відповів: «Почали гадів коцати, ось вони і валяються, нам із тобою ще вистачить, почали недавно».»
Учасник Миколаївських подій, більшовик на прізвище Ауссем, коли йому пізніше поставили запитання, навіщо були ці безглузді страти, відповів: «Це дрібниці. Ці люди - соціальний гній, і нема чого ставити такі питання».
А ось ще кілька цитат зі спогадів учасників і очевидців усього того жаху, який відбувався в той час у Миколаївську:
«У місті панував жах. Побиття тривали. Людей, як баранів, виводили на Амур (назва річки), саджали в баржі та кунгаси, вивозили на середину Амура, і тут кололи багнетами, рубали шашками й сокирами, били по голові калатала для риби та скидали у воду. Видавали з в'язниці жінок і дівчат більшовикам - на потіху.»
«Тряпіцин сказав, що залишить японцям пустелю без жител і без людей. Місто завмерло, бачачи, що настав останній час, і пощади нікому вже не буде.»
«Покінчивши з містом, ми вирушили в села. Після спалення одного села в наступному ми вже нікого не знайшли, місцеві селяни пішли кудись у тайгу до тунгусів, переслідувати їх можливості не було.»«Дура одна дітей своїх серед свиней сховала, ну ми їх разом із поросятами в розхід і пустили. Дуру цю із собою в місто спочатку повезли, але дорогою викинули, бо вона хворою виявилася...»
А ось вирізка з останньої радіограми командувача цими звірствами самого Якова Тряпіцина до штабу більшовиків:
«Села на всьому узбережжі моря і в пониззі Амура спалені. Місто і фортецю зруйновано дощенту, великі будівлі підірвано. На місці міста і фортеці залишилися тільки димлячі руїни, і ворог, прийшовши сюди, знайде тільки купи попелу і трупів. Ми йдемо.»
У ніч на 31 травня вибухом останньої вцілілої фортеці Чниррах ця акція залякування була завершена, Тряпіцин і його бандити пішли з ним у тайгу в район села Кербі.
У Миколаївську на той час було 1200 дворів, понад 300 кам'яних будівель, близько 20 тисяч городян. Більшовики спалили і підірвали все. Буквально все, перетворивши ландшафт міста на апокаліптичну пустелю. Кількість жителів, які не зуміли або не встигли втекти з міста і стали жертвами цинічної бійні, склала не менше десяти тисяч осіб.
Незабаром загін Тряпіцина, переслідуваний у нетрях амурської заплави, буде за постановою обласного виконкому більшовицької Далекосхідної Республіки з усім штабом заарештовано, і керівництвом Сахалінської обласної міліції віддано під суд. І за вироком, ухваленим простим голосуванням, Тряпіцина разом із підручними розстріляють.
За спогадами очевидців:
«...у брудному від близькості людського житла чагарнику... на краю убогого селища Кербі, під могильним насипом, зв'язані мотузками, закуті в якірні ланцюги знайшли свій останній притулок анархісти, максималісти та комуністи Тряпіцин, Лебедєва, Железін, Оцевіллі-Павлуцький, Трубчанінов, Сасов і Харківський. Якби не крихітний простий хрест, яких багато на убогих цвинтарях сиріт-бідняків, споруджений невідомою наївною чистою душею, то і на думку б не спало, що тут, у яму для нечистот, понівечені, обагрені кров'ю, обпльовані й прокляті звалені люди...».
Пізніше, після остаточного приєднання Далекого Сходу до СРСР місто отримає приставку На-Амурі, радянська влада відбудує його наново, але воно так і залишиться невеликим містом, радше селищем.
Колишньої слави найбільшого порту на Амурі місто вже не здобуде.
У березні 2022 року, через сто років після звірств у далекосхідному місті Миколаївську, російська армія влаштує такі самі звірства в Київській області.Що сто років тому на Далекому Сході, що у 2022 році - результатом виявиться вбивство невинних мирних жителів з числа українського населення.Але крім самих звірств є і ще одна трагедія: на Київщині звірства проти громадян України також чинили і мешканці Далекого Сходу, зокрема 64-та окрема мотострілецька бригада 35-ї армії Східного військового округу, 155-та окрема бригада морської піхоти Тихоокеанського флоту, 5-та окрема танкова бригада 36-ї армії Східного військового округу. Перераховані підрозділи разом з іншими підрозділами вс рф здійснювали фактично етнічну чистку, точно так само, як колись здійснювали більшовики на території Далекого Сходу. Усе це є результатом того, що сто років тому більшовики змогли перемогти у війні і їм вдалося придушити рух за незалежність українського Далекого Сходу, а потім стерти з пам'яті тих, хто лишився в живих, ідеї Далекосхідної Української Республіки.
コメント